Литвек - электронная библиотека >> Ґео Шкурупій >> Советская проза >> Патетична ніч >> страница 2
одягу.

Це не була ніч, це був день. Ночей в республиці вже не існувало. Ночі відступили на захід і далі на південь разом з бандами білих, французів та німців. Ночей не було.

Як удень, так і вночі червоноармійцеві, так і робітникові нічого було боятись. Вони буди господарями.

Господарями почували себе й робітниця тютюнової фабрики Айзі й Мишко, робітник арсеналу, які йшли з засідання й мирно розмовляли, і Солчнів — робітник заводу кол. Ґреттера, який ішов своєю мрійною ходою їм назустріч після денної праці.

– Чому, Мишко, ви не пропускаєте ні одного засідання в Жінвідділі? Теж за для цих ґудзиків?

– Ви, помиляєтесь, Айзі, коли ці ґудзики не на вашому чудовому пальті, то до інших мені нема діла!

– Що ви хочете цим сказати?

– Невже ви не зрозуміли? Мене не можна бачити на тих засіданнях, на яких і вас нема!

Айзі засміялась.

– Можете далі не розводити! Я вас розумію! А чому Солчнів ніколи не приходить? Він, здасться, теж майстер у цьому ділі?

— Солчнів ненавидить усе, що зв'язано зі словом «кохання»! Правда, Солчнів? — крикнув Мишко й обернувся.

Відповіді на це не було. Постать людини, до якої звернувся Мишко, поволі віддалялась.

—Гей, Солчнів! Солчнів! — крикнув Мишко навздогін.

Марк Солчнів, а це був він, так старанно вдивлявся в обличчя зустрічних людей, що навіть не помітив Айзі та Мишка, і не чув першого запитання. Коли б Мишко не крикнув удруге, то Солчнів не досягнув би сьогодні своєї мети і, не зміг розв'язати тієї проблеми, яку вирішив сьогодні викрити остаточно.

Солчнів обернувся й побачив Мишка та Айзі. Серце його, — це такий орган, який своїми функціями наближався в нього до «учраспреда», — нервово заметушилось, ніби треба було видати партійну картку новому дуже відповідальному товаришеві.

– Ходім з нами, Марко! — заговорив до нього Мишко. — У тебе ж немає ніяких негайних справ!

– Крім одної! — відповів Солчнів і подивився на Айзі. — Крім розв'язання одної важливої проблеми!

– У мене теж є одна проблема — це заполонити її! — І Мишко теж чомусь подивився на Айзі.

— Кого — її? — запитав Солчнів і зблід.

Те, що він зблід, він відчув у своєму «учраспреді», який стукнув і впав, покотився кудись між ребра Солчнова.

– «Чорну маску»! — байдуже відповів Мишко.

– Ну, а в мене проблема трохи інша. І розв'язати її не легше, ніж заполонити «її».

— Чого ви обидва на мене вирячились!.. — обурилась Айзі. – Ніби я та сама «Чорна маска»!

— Це мабуть тому, що на вас полюють не менше, ніж на «Чорну маску»! — відповів Мишко.

— Подумаєш, полюють! Хто ж це полює? Чи не ви?

— А хоча би та сама «маска»!

Солчнів пішов мовчки. Його вразили останні слова Мишка. Взагалі в нього останніми днями дуже часто мінявся настрій. Чи це тому, що його цікавила якась там проблема, чи це просто впливала п'ятикутна зоря на Губревкомі, і якась непомітна «контрреволюція» в березневому повітрі, як він сам висловився.

– Ви гадаєте, Айзі, що «маска» не може на вас полювати? Дуже помиляйтесь, — продовжував Мишко. — Слухай, Марко, Айзі гадає, що «маска» не може полювати на неї, що вона для «маски» не може бути теж ласим шматочком!

Солчнів вислухав цю заяву Мишка й раптом відчув, що його проблема починає розв'язуватись. Він одразу повеселішав. Мишко продовжував.

— Ти поглянь, Марко, на боти та пальто Айзі, як гадаєш.

— Я гадаю, що пальто Айзі тепер в Соцзабезі не одержиш!..

— Правда! Скільки ми не трусили тутешніх аристократів та буржуа, а Соцзабез і досі не має хоч одного такого пальта.

— Правильно! Треба бути дуже щасливим, щоб з нічною облавою натрапити на таку схованку. Ти, Мишко, я бачу, як добрий прикажчик модної крамниці, можеш одразу оцінити вартість готового одягу,

— Не в цьому справа, Марко! «Чорна маска» ще більший майстер в цих оцінках.

— Так ви, значить, упевнено гадайте, що на моє пальто може позаздрити «маска»? — запитала Айзі.

— Не тільки позаздрити, а й скинути! — відповів Солчнів.

Марк Солчнів ще більше повеселішав. Він тепер остаточно розв'язував свою проблему.

– Ну, а я, — сказав Мишко, — все ж таки заполоню «її»!

– Побачимо! — відповіла Айзі.

Коли вони розходилися після прогулянки й цієї розмови, Марк Солчнів заявив, що він на три дні від'їжджає за місто і це потрібно йому для того, щоб розв'язати остаточно його проблему.

Гадаймо, що це була проблема, яку було зв'язано з «контрреволюцією» в березневому повітрі.


***


На другий день у Жінвідділі Губерніяльного Комітету КП(б)У* провадилася жвава праця. Готувались до якогось дитячого свята.

Робітниці — делеґатки Жінвідділу — готували місцевим дітям робітників, дитячим яслам та притулкам різноманітні подарунки.

До Губкому під'їздили грузовики з цукеркових фабрик, навантажені знизу доверху ящиками цукерків та пряників. Назад вони виїжджали навантажені маленькими пакуночками з різними ласощами, і розвозили це все по робітничих організаціях та притулках.

Через Жінвідділ у суворому й працьовитому Губкомі зчинився гамір, метушня, сміх. Всі, хто був вільний та закінчив працю, тепер допомагали носити ящики та набивати пакуночки цукерками та пряниками.

Вгорі на башті Губревкому вже продзвонило 9 годин, а праця все кипіла. Скоро на вулиці мала вийти «Чорна маска», щоб грабувати громадян і наводити жах на мирне населення, лякаючи його привидами білобанд, а Жінвідділ все працював, піклуючись про маленьких дітей Республіки, бажаючи розважити свою «зміну» під час суворих подій та голоду.

Айзі працювала, не покладаючи рук. Від цукерків у Губревкомі все стало солодким — папери, столи, стільці, навіть повітря та чорнило.

В Айзі були солодкі руки і до них липло все, що вона брала. Іноді поміж веселою розмовою та сміхом вона чомусь згадувала Солчнова й шкодувала, що він кудись поїхав і не може взяти участи в роботі, наслідки якої мусять розважити улюблену «зміну».

«І куди він міг поїхати?» — думала Айзі. — «Певне це зв'язано з «Чорною маскою»!» — І тоді Жінвідділ ставав на перше місце серед інших органів Губкому, чи то пак Айзі, і вона сміхом приглушувала якесь стискання в серці.

Так, іноді згадуючи Солчнова, вона працювала доти, доки всі цукерки було розкладено в пакуночки, а на вулиці стало чорно, як в шкіряному редікюлі.

Очевидно цієї ночі місяць захворів на шлунок і тому не міг бути на варті.


***


А цієї ночі коїлись якісь дивні історії та пригоди, що їх важко було зрозуміти.

Наш загальний знайомий Мишко сидів у себе в кімнаті й різав старий подертий чорний прапор, який напевне раніш належав Махну,* бо білою матерією на ньому було вишито череп смерті, кістки, а при дбайливому