Передмова

14-та добровольча дивізія військ СС «Галичина» була німецькою військовою частиною, сформованою з українців в роки Другої світової війни. ЇЇ створення не було якимось унікальним явищем, оскільки подібні добровольчі дивізії та інші частини німці формували з представників майже всіх окупованих і союзних їм європейських країн. Для українських державницьких кіл дивізія, сформована як складова частина військ СС, була головною надією на формування професійної української армії, на відміну від партизанської УПА. Як підкреслював голова Українського центрального комітету В. Кубійович: «Через створення СС Дивізії українство Галичини дістало можливість перейти найкращу німецьку військову школу. І в рамках збройних сил Великонімеччини оформити, по–сучасному оформити, свою окрему військову одиницю»^[1].

Один із плакатів, що закликав галицьку молодь записуватися в добровольчу дивізію «Галичина»

На жаль, у сучасній Україні ми і досі спостерігаємо відверте спотворення історії дивізії «Галичина». Це нерідко робиться через дрібні кон'юнктурні міркування, через намагання відмежувати українську дивізію від інших формацій військ СС, створити міф про особливе існування дивізії як цілком окремого формування, підпорядкованого лише власним українським інтересам, або й зовсім замовчати її існування. Проте такий стан справ не сприяє відновленню історичної правди та є відверто неприпустимим, особливо тоді, коли одним з найважливіших завдань для української нації є відновлення власної правдивої історії та очищення її від поширених досі фальсифікацій, що впливають на громадську думку в самій Україні та на імідж України за кордоном.

Присяга добровольців дивізії військ СС «Галичина». Гайделяґер

Дивізія військ СС «Галичина» була створена 28 квітня 1943 року. Українці у військах СС користувались усіма правами і пільгами німецьких вояків, жодних утисків не було. Вояки носили німецьку уніформу, однак для них було розроблено спеціальну систему відзнак. Українці зазвичай не носили есесівські руни на своїх петлицях. Річ у тім, що для всіх іноземних добровольців німецьке командування свідомо розробляло особливі, національні знаки відмінності. Це підкреслювало, що вони б'ються за власні національні інтереси, які збігаються з німецькими. І саме тому ці добровольці (в жодному випадку — не найманці!) і перебувають на військовій службі у лавах німецьких збройних сил, а конкретно — у військах СС^[2]. Тому вони носили на лівому рукаві есесівського орла, а на головних уборах — есесівську кокарду. Про національну належність українців свідчив нарукавний щиток із галицьким левом і трьома коронами, що його нашивали на рукав під орлом СС, а на комір замість петлиці з рунами нашивали петлицю з «левиком».

Оскільки дивізія була добровольчим формуванням з іноземців, то до її вояків була застосована система «добровольчих» звань військ СС. Тут треба зазначити, що як такими членами організації СС дивізійники не були і не могли бути (до речі, навіть багато хто з німців — солдатів військ СС — формально не були членами організації СС як такої, що не заважало їм носити есесівську уніформу та військові звання). Тому до військових звань українців додавали приставку «Ваффен», а назву СС не вказували. Наприклад, німецький офіцер СС у дивізії в ранзі лейтенанта носив звання «унтерштурмфюрер СС», а українець у цьому самому званні — «ваффен–унтерштурмфюрер». Саме такими званнями ми будемо послуговуватися в тексті.

Капелан Василь Лаба благословляє добровольців під час прийняття присяги в Гайделяґері

У лютому 1944 року із представників різних частин і підрозділів української дивізії була утворена бойова група «Байєрсдорф». ЇЇ головною метою була боротьба з радянськими партизанами, які в цей час вторглися на територію дистрикту Галичина та польського Генерал-Губернаторства. Ця бойова група стала для українських добровольців першою спробою пройти випробування боєм та заявити про себе як про справжніх вояків. У цьому полягало її значення для історії української дивізії та української військової історії.

Дивізійники святкують після присяги. Гайделяґер

Зазвичай історики згадують про бойову групу «Байєрсдорф» дуже коротко. Так, навіть у докладніших наукових працях з історії дивізії бойовій групі присвячені лише коротенькі розділи, з неглибоким екскурсом в її історію. Найбільшу цікавість щодо означеної теми становлять роботи діаспорних істориків М. Мельника та М. Логуша, які спираються на свідчення ветеранів і документи (але і не без деяких помилок, особливо у М. Логуша). Багато інших «історичних екскурсів» ґрунтуються на недостовірних або тенденційних джерелах, і тому більше вводять в оману, ніж допомагають виявленню правди. Отже, докладне наукове дослідження бойового шляху групи «Байєрсдорф» відсутнє.

Важливе місце в дослідженні історії бойової групи «Байєрсдорф» займають спогади її безпосередніх учасників. Серед українських офіцерів доволі розлогі спогади залишили ваффен–гауптштурмфюрер Роман Долинський та ваффен–оберштурмфюрер Михайло Длябога. Саме їх обидвох найбільше цитують, але, на жаль, дослідники зазвичай посилаються на них у своїх розробках, не вдаючись до докладного аналізу. Однак, згідно з дослідженнями, спогади Долинського відверто необ'єктивні, тенденційні та неакуратні в деталях. Зазвичай він усіляко принижує німецький командний склад та протиставляє його українському, який, на його думку, був значно компетентніший, та скаржиться на міфічні утиски українців з боку німців. Щодо дій бойової групи, то спогади Долинського вирізняються багатьма неточностями та помилками, тому ми можемо порадити дуже обережно й уважно підходити до їх використання. І навпаки, спомини М. Длябога набагато об'єктивніші й точніші в деталях, і саме тому ми їх і рекомендуємо для вивчення.

Крім офіцерів, свої спогади залишили і рядові бійці бойової групи. Це — Лев Стеткевич, Ярослав Овад, Володимир Кецун та Роман Припхан. Однак спомини простих стрільців показують нам лише найнижчий прошарок дій бойової групи, бо зазвичай вони розповідають про особисті переживання та дають змогу подивитися на події очима звичайного вояка. Як зазначав Ярослав Овад, «участь у «бойовій групі Байєрсдорф» у ролі звичайного