Мертве серед живого.

А тут усе жило, росло, діяло, сміялося. Тут називали не тільки дітей і тварин, що були друзями людей (дядько Зновобрать пам’ятав ще й досі, як звали перших коней у їхньому колгоспі), а й землю, поля, луки, байраки, струмки, річні ловища, затоки, левади — все тут цвіло іменами, лунало стозвучно, тисячоголосо. А Кнурець, що він міг? Назвати велетня Каракульямбра, правителя острова Маліндранії?

Коли ж з’явилася Зінька Федорівна, і поїхали всі в степ, і заговорили там кожне поле, кожна ділянка, кожен колосок, то вже тут сталося те, щo можна б назвати детронізацією Варфоломія Кнурця, або цілковитим посоромленням ерудитів. У першій книзі «Утопії» Томас Мор висловлював побажання, щоб на службі в монарха неодмінно перебував філософ. От уже справді утопія! Кнурець зрозумів, що не міг би бути філософом навіть у голови колгоспу! Він не повчав, не вітійствував, не розглагольствував, не ціцеронив і не демосфенив. Можна б сказати, що він навіть ніби змалів, зіпсів, скапшучився, як надувна гумова іграшка, з якої випустили повітря. Барвиста імпортна безрукавка Кнурцева враз потьмяніла, американські джинси мали вигляд звичайної ганчірки, буйна шевелюра запилюжилася і розчухралася. Кінець Варфоломієві Кнурцеві?

Ох, ніхто не знав, що таке Варфоломій Кнурець. Відсутність корисної діяльності зовсім не означає бездіяльності. Розум і всі відчуття доктора ерудичних наук гарячково шукали, за що б зачепитися в цьому не знайомому їм світі. Кнурець нагадував присипаний товстим попелом діючий вулкан, готовий вибухнути несподівано й страшно. Але хто ж під попелом помічає вогонь?

Поки автор необачно торжествував, радіючи з Кнурцевого посоромлення, той блимкав своїми бульками навсібіч і враз стрепенувся й ожив, бо побачив коло топила, куди всі приїхали поглянути, як працюють комбайни, щось несподіване для Веселоярська.

— А це що? — спитав він Зіньку Федорівну.

— Літній табір для худоби.

— Та ні, ото на лужку.

— На кротовиську?

— Ну, так. Хто то?

— A-а. Дашунька.

— Даш…

І все. Доктор ерудичних наук ще раз показав, який він щедрий на несподіванки, що стирали з пам’яті будь-який слід минулого і не лишали ніяких надій на майбутнє. Бійтесь заснулих вулканів, бо вони можуть прокидатися!

— Даруйте, — ввічливо вклонився Кнурець, — я повинен…

Навпростець через кротовисько він рішуче попростував до Дашуньки, яка дивилася йому назустріч без ніякого подиву, автор же мав випити свою чашу до дна, почувши слова товариша Зновобрать:

— Думав, хоч ви чоловіка путящого до нас привезли, а воно…

— Може, з нього Дашунька щось видоїть? — підморгнула Зінька Федорівна.

— Як з козла молока! — сплюнув Зновобрать не знати й на чию адресу — Кнурцеву чи авторову.

75

Дашунька ходила з Кнурцем по кротовиську годину, дві, день, рік, вічність.

Принаймні так здавалося Гриші Левенцю, який щоразу, розвертаючи в кінці загінки комбайн, бачив, як ті двоє ходять і, сам не відаючи чого, злостився з того тупцювання по кротовиську. Після тої ночі він так і не бачив більше Дашуньки зблизька, тепер теж була далеко, як завжди, але чомусь дратувала. Ну, ходить там з кимось, то й хай ходить — яке йому діло?

А Кнурець тим часом, забувши, що від нього вже втекло три дружини, не витримавши ерудичної тріскотняви, турчав і турчав у вуха Дашуньці, а вона вдавала, ніби уважно слухає, вдавано ойкала від захвату його невичерпними знаннями, тому, коли ойкнула насправді, новоявлений залицяльник не звернув на це уваги, пішов собі далі й схаменувся тільки тоді, коли виявив, що Дашуньки коло нього немає. Він озирнувся. Дівчина сиділа на землі, незграбно підібгавши під себе ногу. Власне й не сиділа, а мовби хотіла лягти, та роздумала.

— Що з вами? — підбіг до неї Кнурець.

— Нічого. Провалилася в нору. Здається, поламала ногу.

— Вам боляче?

— А як ви думаєте?

— Треба щось робити, — забідкався доктор. — Треба щось… Ей, хто там?

— Не кричіть, тут нікого немає…

— Як то нікого? А он ті — на комбайнах?

— Не смійте!

— Але ж я… Нічого… Що я можу?

Дашунька кинула на Кнурця погляд. Ах, якби той погляд могли бачити читачі! Але хай вірять авторові, бо іншого виходу немає. Словами передати незмога. Навіть Грицько Бойко, який написав п’ятдесят книжечок для дітей, і Олекса Ющенко, що випустив тридцять збірників віршів, ще не знайшли таких слів. Це вже був остаточний кінець Варфоломія Кнурця. Але чоловік не здається. Кнурець кинувся до комбайнів, які саме завернули й ішли йому назустріч, він розмахував руками, закликав зупинитися й допомогти, але його ніхто не чув, комбайни йшли повз нього, один, другий, третій… Ніби в казці. «Гуси-гуси-гусенята, візьміть мене на крилята…» Хай тебе останній візьме! І останній почув, збагнув усе, що сталося, важко вивернувся з загінки і, мало не зминаючи на своїй путі Кнурця, з незграбною поквапливістю поїхав навпростець до кротовиська.

— Чи ти здурів? — закричав на вухо Гриші Педан. — Куди? Чого?

Гриша, зціпивши зуби, вів комбайн туди, де (він бачив це так виразно, ніби був там сам) лежала Дашунька, пробувала звестися, так ніби хотіла втекти, сховатися, але не могла.

Передавши управління машиною Педану, Гриша побіг до Дашуньки, мовчки вхопив її на руки, прилаштувався з нею на хедері, самими очима показав Педанові: на шлях!

Кнурця не було. Чухрав по стерні, втікав, усувався, зникав. Комбайн, вгрузаючи в м’яку землю, важко перевалюючись, покотив до твердого шляху, на хедері триматися було незручно, Гриша боявся поглянути на Дашуньчину ногу, здавалося йому, ніби там з-під білої ніжної шкіри випнулася кістка, ніби там рана, кров. Дівчина не стогнала, не сказала й слова, тільки дрібно тремтіла, а може, то тремтів сам Гриша?

На шляху перепинили першу ж машину, яка йшла до комбайнів по зерно, Гриша влаштувався з Дашунькою на руках у кабінці, сказав шоферові:

— До лікарні.

Знов нещасний випадок, лікарня, жалі й співчуття, скаже читач. А ви хотіли, щоб Левенець зблизився з Дашунькою на фермі, монтуючи гнойовий транспортер?

Не зняла б тітка Лисичка в той день з комбайна Самуся, ще й не відомо, як би воно все обернулося і хто б повіз Дашуньку до лікарні.

А так Самусь торжествуватиме:

— Все правильно! Бачили голоцмоника? Комбайном за дівкою! Оце працівнички! Ромашечку закортіло понюхати!

Так ніби не знає, що не може чоловік вічно нюхати саме залізо. Іноді справді хочеться й ромашки, бо ж ніс у людини не залізний.

То тільки спудеї Київської академії