співали колись:
От жезла же прозябе цвет неувядаем,
Его ж благовония вси ся наслаждаем.
Але зіткнення між Самусем і Левенцем не буде.
І між Гришею й уповноваженими. Вони в лікарню не прийдуть і не приїдуть. Може, не знатимуть. Може…
Лікарня в райцентрі колись була глиняна, одноповерхова, можна було зазирати у вікна, залазити до палат. Мама Сашка, в якої від ревматизму накрутило руки, лежала там цілий місяць, Гриша провідував через день, стукав у вікно, гукав: «Мамо!»
Тепер поставили нову, триповерхову лікарню. Вікна — по гектару, лоджії, солярії, тралі-валі. А знов ходи попідвіконню й гукай: «Даш-шо-о!» Ледачі жінки в білих халатах сидять унизу, відмахуються:
— Треба, то й клич!
— Та я ж од комбайна. Де лежить?
— Не велено нікого пускать.
Так туго просуваються справи в галузі охорони здоров’я.
Двадцять років багато в чому стають на заваді, але й помагають теж. Маєш час на чекання і на терпіння, хоч він і летить, і знищується, і не повертається.
Це були тяжкі дні. Тяжкі й сумні. Гриша навіть забув про таку річ, як усмішка, хоч косилося добре, зерно било в комбайнові решета, ніби золоті зливки. Але ж Дашунька лежала на третьому поверсі, до неї не пускали, іноді вона передавала записку, але в записках — суцільна діловитість. Як там зелений конвейєр? Чи запропонували Іванові Щусю бути експедитором (возити свиней на здачу, тобто бути свиновозом, думав Гриша)? Хто з механізаторів завозить корми телятам, а хто — коровам? Як тут усміхатимешся при такому ставленні до тебе!
Але ліпше герой без усмішки, ніж усмішка без героя.
Настав день, коли Дашунька спустилася з третього поверху.
— Ніякого перелому. Вивих і запалення, але вже минулося.
Вона приморщила носик, мов для чхання, допитливо глянула на Гришу.
— Було тобі?
— За що?
— А комбайном мене катав.
— Що в нас — не люди хіба? Всі ж розуміють…
— Я хочу додому пішки.
— Тобі ж не можна!
— Мені все можна. Ну, гаразд. Мотоциклом, але зупинятимешся, де скажу.
Гриша всміхався трохи одуріло, забувши, що треба — іронічно. Він вмощував Дашуньку в колясці мотоцикла, поправляв на ній шолом, примусив надіти захисні окуляри.
— Сьогодні вітер.
— Не помітила.
— То в затишку. А в нас у Веселоярську так дме, що…
— Ото й добре. На Шпилях стань, там вітри найбуйніші.
76
Нарешті ми можемо повідомити, що багатством і своєрідністю веселоярівців були вітри. Такі розлогі, невпинні, запашні, вільні, як ніде в світі. Принаймні так вважали самі веселоярівці. Там були вітри плавневі, вербові й шелюгові, вишневі й капустяні, вітри холодних полів, мокрої ріллі, вітри жнив, пшеничні й кукурудзяні, солодко-шелесткі й хижо-свавільні.
Коли Дашунька на Шпилях зіскочила з мотоцикла і відбігла від шляху, вітер зраділо затанцював довкола неї, вхопив її в обійми, здер з неї плаття, тоді пожбурив назад, обліпив дівчині тіло тонкою тканиною так, що й не чула вже, де тіло, де та тканина. Та й що тіло? Механічна сполука клітин, марна плоть, просякнута звичайною вологою, чи одухотворенність, незбагненність, безконечність і поривання?
— Кинь свій мотоцикл, хай не гарчить! — гукнула Дашунька Гриші, і він слухняно пішов до неї, але тримався осторонь, на відстані, визначеній шанобливістю і душевним трепетом. А може, не міг подолати вітру, який відганяв його від Дашуньки?
— Гришо, Гришо, що ти знаєш? А я хотіла б стати тополею при степовій дорозі, хай пече сонце, шмагають вітри, сохне верхів’я, хай лиш один листочок зеленіє, а ти стоїш, і тепла земля під тобою, а вгорі небо — все в зорях. Не бути квіткою, квітку топчуть, а вона не бореться. А дерево — у вічному протистоянні. І тягнеться до неба, як Бетховен.
— Як хто?
Його душа механізовано-перемеханізована ще не могла зрозуміти всього до кінця. Щось у ньому билося, скрикувало, але невиразне, як ніч. Любов — це кінець руху, просуванню, розвитку, це смерть, це удар, зупинка, тупик. Дзвенить у тобі радість, одуріння й переляк, б’єшся об береги часу і боляче відчуваєш безвихідь і бажання подолати обмеженість часу безміром своїх бажань і пожадань.
«Аби ще в жнива — то було б іще… Нема ж ні жнив, до жнив, до них далеко… Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку не радістю вкриваю, а плачем».
Чи є пам’ять у вітрів? Текучість, буйнощі, несамовитість, а ти стоїш під ними, і над тобою цвітуть небеса, і клекочуть десь у далечі трактори, і пахне стернями й землею, і дівоче лице перед тобою — як вода, як небо, як безмежний простір, і сміх сиплеться з-під вітрів на муки і щастя!
— Дашо…
— Гри…
Мов навіки вмерлі епохи, щезли всі залицяльники, всі, що товклися довкола Дашуньки впродовж двох років її перебування у Веселоярську. Ще бачила Дашунька їхні руки, випнуті груди, самовдоволені обличчя, все в них бачила, а в Гриші не помічала нічого: тільки його душу. Слухала його, ніби була сліпа, простягала руки, хотіла доторкнутися пальцями, лякливо відсмикувала їх, бо хіба доторкнешся до душі?
Враз закортіло довідатися, навіщо привела її мати на світ, і нащо зустріла вона Гришу Левенця, і в кому відгукнеться її голос і чому…
— Їдьмо!
Тіло в ній грало кожною клітиною, вона відчувала його об’ємність, опуклість, палання, виспіви, весь світ замикався в тілі.
— Стань тут! Кинь мотоцикл! Підійди до мене!
Може, він вважав, що й до Веселоярська вона приїхала, щоб порятувати його від безглуздої любові до Коті? Приїхала, щоб рятувати себе саму! Належала до дівчат, які подобаються старшим чоловікам. В академії закохувалися доценти й професори. Тоді й заприсяглася: мати чоловіка набагато молодшого за себе! На зло всім. А Гриша тільки на три роки молодший. Мало! Як мало!
— Прив’яжи мене до мотоцикла, бо втечу!
— Як же ти втечеш, як тобі не можна бігати?
— Знаєш, древні греки прив’язували своїх богинь до тронів.
— Боялися, що втечуть?
— Боялися. Їдьмо тепер до тітки Наталки.
— Може, до мами Сашки? От би рада була.
— Ні, ні, до Наталки.
Він кинув мотоцикл під паркан, удвох тихо ввійшли крізь хвіртку в двір. Коло хати, визолочена призахідним сонцем, стояла Наталчина коза Мальфея і дожовувала представницький капелюх.
— Третій, — сказала Дашунька.
— Що? — не зрозумів Гриша.
— Капелюх.
— Звідки ти знаєш?
— А он від двох стьожечки, бачиш?
— Капелюхи ж капронові!
— Мальфея й капронові їсть. І тільки по три відразу.
Вона засміялася,