-- Ревс, може ти?
Почувся сміх і Ревс приєднався до нього, регочучи найголосніше зі всіх.
-- Ой, навряд чи! – пропищав він. – Не хочеться Вас осоромити!
Він відразу ж зрозумів, що зайшов задалеко. Ліве око Глокти легенько засіпалося.
-- Мені соромно знаходитися з тобою в одній кімнаті. Ти ж солдат, вірно? Як ти в біса розтовстів на цьому паскудному їдлі?
Знову сміх; Ревс гарячково ковтнув слину, зобразивши на обличчі посмішку і відчуваючи, як по спині під мундиром тече піт.
-- Ну, сер, просто я завжди був жирним. Навіть в дитинстві, -- його слова злітали з губ в раптовій тиші і приречено падали наче жертви в масові могили. – Дуже… жирним. Неймовірно жирним. Я дуже жирний, -- він кашлянув, ладний крізь землю провалитися.
Глокта відвів погляд від нього, в пошуках достойнішого противника. Його обличчя проясніло.
-- Лейтенант Вест! – покликав він, ефектно вимахуючи своїм тренувальним мечем. – Може Ви?
Вест поморщився.
-- Я?
-- Давайте, Ви напевно найкращий фехтувальник в цілому клятому полку, -- Глокта засяяв ще більше. – Звичайно, за винятком однієї особи.
Вест заморгав і поглянув навколо себе на кілька сотень вичікувальних облич.
-- Але… Я не маю з собою затупленого меча…
-- Та нічого, скористайтеся бойовим.
Лейтенант Вест поглянув на рукоятку меча.
-- Це може бути небезпечно.
Посмішка полковника Глокти стала явно жорстокою.
-- Тільки, якщо Ви доторкнетеся ним до мене.
Знову сміх, знову оплески, кілька військових гикнули, кілька дам зітхнули. Глокта не мав собі рівних, коли йшлося про мистецтво викликати жіночі зітхання.
-- Вест! – хтось крикнув. – Вест!
Поступово крик переріс в скандування.
-- Вест! Вест! Вест!
Дами долучилися зі сміхом, плескаючи в ритм.
-- Давай! – кричав Ревс разом з іншими; всіх охопила жага крові. – Давай!
Якщо хтось і думав, що це погана ідея, то волів промовчати. З деякими людьми просто не сперечаються. Деяких людей просто хочеться побачити на вістрі меча. Полковник Глокта належав до обох цих категорій.
Вест глибоко вдихнув, тоді, під бурю оплесків, спритно перескочив через огорожу, розщепив мундир і повісив його на поперечці. З легеньким брязком металу, і з легеньким виразом невдоволення на обличчі, Вест витягнув свого бойового меча. Він не міг похвалитися оправленим коштовними каменями ефесом, позолоченим темляком чи гравіровкою на п’яті, такими популярними серед молодих офіцерів Першого полку Його Королівської Величності. Ніхто не назвав би його красивим мечем.
Однак Вест салютував ним з якоюсь красивою ощадливістю рухів; тренована чіткість стійки, елегантний контроль зап’ястка, завдяки чому вістря залишалося абсолютно нерухомим, як поверхня спокійного ставка, а на кінчику відшліфованому до смертельної гостроти виблискувало сонце.
В натовпі запанувала напружена тиша. Може молодий лейтенант Вест і не був благородної крові, але навіть найбільш нетямущий глядач бачив, що він далеко не селюк, коли йдеться про володіння мечем.
-- Бачу, Ви тренували, -- сказав Глокта і кинув свого кинджала слузі, капралу Танні, залишивши собі тільки довгого меча.
-- Лорд маршал Варуз був настільки добрий, що дав мені кілька уроків, -- відповів Вест.
Глокта підняв брову на свого старого вчителя фехтування.
-- Ви не казали мені, що ходите на побачення з іншими, сер.
Лорд маршал посміхнувся.
-- Ти вже виграв Турнір, Глокта. Трагедія вчителя фехтування полягає в тому, що він завжди повинен шукати нових учнів і привести їх до перемоги.
-- Приємно, що Ви принюхуєтеся до моєї корони, Вест. Але зараз Ви переконаєтеся, що я ще не готовий відректися від неї. – Глокта скочив уперед зі швидкістю блискавки, наніс удар, ще один. Вест парирував; сталь заскреготала і блиснула на сонці. Він відступив, але обережно, уважно, не спускаючи ока з Глокти. Той знов атакував: удар, удар, укол, так швидко, що Ревс ледь поспівав за ним поглядом. Та Вест поспівав без проблем, ефективно відбиваючи удари, обачно відходячи назад. Натовп охав і ахав при кожному зіткненні.
Глокта посміхнувся.
-- Ви дійсно тренували. Коли Ви навчитеся, Вест, що важка праця не замінить талант! – він налетів на Веста ще швидше і ще лютіше, під дзвін і стук мечів. Підійшов ближче і брутально вдарив молодого лейтенанта коліном по ребрах, Вест здригнувся і подався назад, але відразу ж повернув рівновагу, парирував раз, потім ще раз, відскочив і знов був готовий, хоча важко дихав.
Ревс відчув у собі болісне, палке бажання, щоб Вест вдарив Глокту прямо в його жахливе, прекрасне обличчя і змусив жінок зітхати через зовсім інші причини.
-- Ха! – Глокта скочив уперед, наносячи удари, Вест ухилився від першого, але на здивування всіх пішов на другий, відбив його вбік із скреготом меча, підійшов до Глокти впритул і щосили врізався в нього плечем. На мить Глокта втратив рівновагу і Вест загарчав, показавши зуби, блиснув меч в блискавичному ударі.
-- Ах! – Глокта подався назад і Ревс з задоволенням зауважив, що на його обличчі промайнув шок. Тренувальний меч випав йому з руки і покотився по землі, а Ревс до болю стиснув кулаки від насолоди.
Вест відразу ж наблизився до противника.
-- З Вами все гаразд, сер?
Глокта торкнувся шиї рукою, а потім з величезним здивуванням поглянув на свої закривавлені пальці. Так наче не міг повірити, що його поранили. Так наче не міг повірити, що коли його поранили, він стікає кров’ю, як інші люди.
-- Хто б міг подумати, -- пробурмотів він.
-- Вибачте, полковнику, -- сказав заїкаючись Вест і опустив меча.
-- За що? – здавалося, що крива посмішка Глокти коштувала його всіх сил до останньої краплини. – Чудовий удар. Ви значно підтягнулися, Вест.
Натовп почав плескати, потім радісно вигукувати, а Ревс зауважив, що Глокта заскреготав зубами, ліве око в нього засіпалося, він протягнув руку і різко клацнув пальцями.
-- Капрал Танні, в тебе є з собою мій бойовий меч?
Молодий капрал, який тільки за день до цього отримав це звання, закліпав очима.
-- Звичайно, сер.
-- Принеси його, будь-ласка.
З приголомшливою швидкістю атмосфера явно зіпсувалася. З