Кірстен Бойє

І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його.

Книга Буття, розділ 4, вірш 8

Усіх мешканців і симпатиків Гамбурзької гавані, старого міста й Шпайхерштадту, прошу не судити мене надто суворо за можливі географічні неточності, що могли вкрастися до цієї повісті. Ймовірні дрібні помилки не впливають на загальну правдивість оповіді.

Дійові особи

у світі людей:

Йоганнес, дванадцятирічний хлопчик, мешкає з матір’ю і морською свинкою Поллілі поблизу гамбурзької гавані.

Брітта, його мати. Вдень вона здобуває освіту, вечорами заробляє на прожиття, працюючи офіціанткою, і часом виявляє неабияку енергійність. Ліна, Йоганнесова найкраща подруга ще від дитячого садка.

Томас, Лінин батько й давній друг Брітти та Йоганнеса, наразі, на жаль, безробітний і без шеляга в кишені.

Пан Їделунґ, новий сусід, з яким швидко заприятелювала Брітта.

Пан Покашиїнський, сусід, із котрим Брітта, мабуть, ніколи не заприятелює; можливо, навіть злочинець.

Пан Країдлінґ, учитель англійської, який всякчас допікає Йоганнесові.

Кевін, дев’ятикласник із Йоганнесової школи, який зі своєю зграєю тероризує молодших школярів.

Патрик і Саша, його друзяки.

Матевка, гангстер, що безчинствує в гамбурзькому Шпайхерштадті.

у країні медлевінґерів:

Нісс, який на свій тринадцятий день народження збагнув, що його батько щось приховує. Ведур, його батько, винахідник, якого медлевінґери віддавна вважають божевільним.

Мунна, Ніссова мати, втручається хоч і пізно, проте рішуче.

Моа, одинадцятирічна Ніссова подружка, не бажає ставати лі-феєю, хоч це і її покликання.

Антак, хранитель історії.

Торіл, його син.

Король, садівник-страдник і друг Ведура.

Королева, що мусить постійно носити за своїм мужем корону.

Ретяк, Айлісс і Артабак, яких знайдено непритомними біля священного гаю і які нічого не пам’ятають.

Частина перша З дороги — і в дорогу

1

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.

Нісс, сидячи навпочіпки на галявині в траві, вмочив пензлика у фарбу.

— Будь ласка, Ведуре! — сказав він. — Чому ти неодмінно хочеш це зробити? Адже досі ти якось без цього обходився!

Батько засміявся.

— А тепер хочу! — сказав він. — Тепер я маю потрібну силу струмів, і в мене вийде, синку! Я збільшив діаметр вентилятора, і ми зможемо здобути бажану силу струмів… Ну, десь таку… Тож тепер я зможу нарешті…

— І так усі вже з тебе сміються! — похмуро дорікнув Нісс. — І якщо й цього разу не вийде…

— Усе в нас вийде! — запевнив батько. — Ти ж щоразу присутній при тому, як я вмикаю зорову скриньку. І знаєш, що вона працює.

— Іноді, — промимрив Нісс і старанно вивів червоне «3» на грубому рудуватому папері.

— Деколи воно не спрацьовувало, бо я досі не знав, як накопичувати силу струмів, — нетерпляче пояснив батько. — Адже трапляються дні, коли нема вітру. Це вже з’ясовано. Більше жодних проблем. Шалена річ ця сила струмів! Я зробив несамовитий винахід!

— Однак досі ти показував його лише двом людям, — благально мовив Нісс. — А так, щоби публічно, то ні. Покажи це королю з королевою, а потім випий з ними чаю. Це просто я тобі підказую одну з можливостей.

Ведур махнув рукою, ніби відкидаючи щось від себе, й зачепив пензлика.

— Скільки я вже займаюся винахідництвом? — запитав він, начебто й не завваживши появи червоної цятки на рукаві своєї сорочки.

— Яка різниця! — нетерпляче відказав Нісс. Перед ним лежало готове оголошення, де яскраво-червоним було виведено «Запрошення».

— Уже майже три роки, — сам собі відповів Ведур. — За цей час я винайшов підігрівач води, вимішувач і, звісно, зорову скриньку. А ще — штуку-на-платівки.

— Але ж вона не працює без платівок! — вигукнув Нісс. — А платівок тобі ніколи й нізащо не винайти!

— Ну, одну я вже маю, — задоволено похвалився Ведур. — «Дев’яносто дев’ять повітряних кульок». Чудова нова пісня. І чом би нам не привітати нею наших глядачів, як гадаєш? А потім трішки зорової скриньки. І тоді — повір мені, сину! — вони перестануть сміятися!

— Гм-м-м, — промимрив Нісс. — А який зазначити час?

— Час смеркання, — відповів, потираючи руки, Ведур. — Потім можна було би показати їм іще денносвіти. Скільки в нас їх сьогодні?

— Два, —