Випростався й закинув догори голову. Обличчя заясніло й засвітилося – очі Сашкові стали лагідні й розумні.

Онук майже дійшов до них, по дорозі зірвав іще одну стеблину й знову зажував її міцними зубенятами.

– Є! – скрикнув він удруге. – Ти його, діду, не пускай!

Божевільний здригнувся від того голосу. Обдивився навкруги безтямним поглядом, і усмішка погасла на його обличчі.

– Я звинувачую, – сказав він металевим голосом, – оце теля в приналежності до Банди Злочинців Незвичайних, до якої належить і Ювпак С. П. Звинувачую покровителів і помічників цієї Банди, які десятки років чворять злочини на нашій землі і мислять про жахливу розправу наді мною, Сашком Жданенком, і моїм улюбленим онуком Толею Жданенком.

– Ми його заведемо в міліцію, діду, та? – спитав, закидаючи голівку онук. Вуста в нього були зелені, а зуби все ще жували.

– Ми звернемося до президента Міжнародної слідчої комісії, якщо вона є в Житомирі, – сказав сталевим голосом божевільний. – Ми звернемося до виїзної сесії МКЗПЛ, яка двадцять років рятує нам життя, звернемося до всіх добрих людей.

Только все ще стояв, закинувши голівку, рот його розтулився – зелений рот із зеленими зубами та язиком.

– Ми його заведемо в міліцію, та, діду? – вперто спитав він.

– Як накажете, командире, – стукнув босими п’ятами божевільний Сашко. – Ви в мене головнокомандуючий, а я ваш начальник штабу.

– Ми його заведемо в міліцію, – сказав онук і виплюнув жвачку.

Сашко нагнувся й підхопив рукою дитину: онук зручно і звично всівся. Обличчя його знову стало незворушне й суворе, очі запалали ясним вогнем, і в цьому вогні, як у глибокому зменшувальному склі, відбилося по ромбічному сонечку.

2.

Ганя сіла на ослінця під кущем бузку, навколо розливалися гарячі барви – братова любила квіти. Якраз над Ганиним вухом цвіла жоржина, бджоли вилітали з пелюсток, і Ганя раз по раз відхиляла голову, коли вони пролітали повз неї. Братова сиділа на лавці навпроти, заслала гострі коліна ситцевим платтям, її кістляве обличчя було мирне, а тихі очі вряди-годи гасилися важкими, довговіїми повіками.

Ганя почала не відразу. Дихнула запахами квітів, обдивилася городець із квітучою картоплею, тоді зручніше вмостилася на ослінці. Братова за цей час підняла й опустила повіки – її обличчя завмерло.

– Сашко вчора знову тягнув Ювпакове теля, – сповістила Ганя і змовкла, а братова розплющилася. Очі блисли, але відразу ж погасли. – Казав Ювпак, що вб’є Сашка, – додала Ганя і відхилилася – з пелюстя жоржини вилітав джміль. Загув, як літак, важко й зудливо ведучи волохате тіло. Братова закинула ногу за ногу, і її гостре коліно чітко проступило під платтям. – Знову вів у міліцію, – сказала Ганя. – Його вже стільки звідти гнали. Я питаю: «Сашко, чого це ти його туди тягаєш?» Воно, каже, належить, каже, до банди злочинців. І Ювпак, каже, належить до тієї ж банди, а це, каже, його шпійон…

За хвірткою пас корову, тримаючи за налигача, похмурий чолов’яга – худобина меланхолійно скубла траву на узбіччях; легкий теплий вітерець погойдував краї Ганиної косинки, купались у пилюці горобці. Ганя звела руку, щоб упорядкувати волосся, і горобці з шурхотом розлетілися, обсипаючи пилюку. День горів яскравим літом, пахло зіллям, яке вже починало дерев’яніти в корені; дуби коло хати лопотіли щільним листям; сонце заливало братову – її важке, кістляве обличчя, гостре коліно, що проступало під платтям, і тьмяні повіки, що знову приховали очі…

Ввечері вона переповідала чоловікові про Ганині відвідини:

– Думаю: чого вона прийшла? Розказала про Сашка – той знову тягав Ювпакове теля у міліцію. Але бачу – крутиться. І що б ти думав – таки Андрій. З’явився ні сіло ні впало, а Валька, сам знаєш… Спершу кинулася йому на шию, – братова розтягла широкі вуста, відслонюючи напрочуд чисті й правильні зуби. – Горбатий вийшов надвір. І навіть розцілувався з Андрієм, уявляєш! Але дитини не сховаєш, – сказала вона і знову всміхнулася. – Тож ударив Андрій Вальку, Горбатий уліз поміж них, він і його турнув. Горбатий тоді побіг на вулицю, сів посеред дороги й почав голосити. Ну, кіно, чисто тобі кіно! – сказала Ганина братова. – Позбігалися люди, хотіли й міліцію покликати. Горбатий навіть лікаря викликав, щоб зняти побої, але де ті побої, коли він раз його турнув?!

…Ганя вже не відхилялася, коли з квітки вилітала бджола; сиділа задумано, а похмурий чолов’яга, який пас на галявині корову, повернув до них орлиний профіль і ніби підслуховував їхню розмову.

– Прибігає до мене Андрій, – розповідала Ганя, – розхвильований, аж білий. Ледве я його заспокоїла. Писала я йому листа про те ще на Донбас, але він того листа не дістав. Хотіла було розказати, як приїхав, але його мов вітром здуло…

– Це таке кодло, – сказала спокійно братова, – що з ним лучче не знаться…

– А я що йому казала? Не сплутуйся з ними, бо це таки справді кодло. Вони такі, що свого не попустять, на голову сядуть, ще й батога в руки. Скільки я йому торочила: не ходи туди, хай під ними земля вигорить, хай їх болячка погризе! Тягався туди отой носатий із шрамом, ну отой – ціла вулиця про те знає, а тепер хоче, щоб Андрій їхнього вишкребка за свого прийняв.

Ганя журно примовкла, і жінки раптом помітили, що похмурий чолов’яга з коровою опинився майже біля паркану…

Ввечері братова переповідала чоловікові:

– Хоче Андрій брати розвод, – сказала вона. – Та коли йому припишуть дитину…

– Чого б це йому мали приписувати чужу дитину, – перервав її чоловік.

– Е, ти наївний, як і він. Валька така, що свого не пропустить, – сказала жінка. – Вони своє взяти вміють. Це такі, що копійка їм із мацаків не вислизне…

Ганя дивилася на похмурого чолов’ягу, який і досі демонстрував їм свій орлиний профіль – той увіч їх підслуховував. Через це вона аж зовсім стишила голос.

– Має ціле тобі горе, – шепнула вона. – Влип, як муха в липучку. Каже Валька: не визнаєш дитину – подам у суд. – Ганині очі стали блискучі, а в куточках забриніли сльози. – І що ти думаєш: подасть… Я йому весь час кажу: покинь туди, бога ради, ходити, покинь. А його ніби шнурком туди тягне. Вони все життя по судах тягаються, а ми як були плохі, такими й помремо…

Братова зітхнула.

– Таке вже їхнє кодло, – сказала. – Всі когути такі: їм пальця в рота не клади.

Ганя встала, біля неї закрутилося кілька бджіл. Глянула на город і квітник, утерла кінчиком косинки очі, махнула рукою й утомлено пішла до хвіртки…

– А що Сашко? –