спитав увечері Ганин брат.

– А що? – сказала жінка. – Цілий вечір співав, марширував і щось гукав. Коли він те теля затягає до міліції, то всіда співає, марширує і щось кричить. Радіє, що ту банду подужав. Якраз такі, що дадуться себе подужати.

3.

День напливав на околицю гарячими струменями; біля хат куріли дими літніх кухонь, здіймалися високими стовпами, розливаючи над вуличкою гіркувато-солодкий запах. Розкладалися під сонцем бур’яни, аж повітря густішало; корова похмурого чолов’яги зупинилася й дивилася на річку. У воді пливли відбиті кучми хмар, круглі й волохаті, які скидалися на роздутих, безголових риб. Мовчазний чолов’яга відпустив налигача – корова так само стояла на місці, ніби зачарував її хто. Чолов’яга підійшов до води, ламаючи важкими кирзяками галуззя лози, що випиналося з піску. Скинув чорну сорочку, роззувся, закотив холоші й увійшов у річку. Вода була прозора й тремка. Гадючилося зілля, швидкі рибини снували кам’янистим дном, камінці пообростали зеленим слизом. Чолов’яга широко розставив ноги, нахилився й хлюпнув теплою водою в обличчя й на груди. Потому розігнувся й задивився, як і його корова, на річку й протилежний берег, горбистий і порожній, – обличчя його було покрите прозорими краплями. Корова і собі подерлася крізь лози, схилилася до води й почала, віддуваючись, пити. Чолов’яга вибрів на сухе, відкотив холоші й озув кирзяки. Тоді наклав на голову сіру кепку і взявся за налигача.

– Ну! – гукнув на корову, що перестала вже пити й обгризала траву біля прикорня. – Пішла, трасця твоїй матері!

Вивів корову на вуличку, підійшов до паркана, сів на землю і, не випускаючи з руки налигача, почав подрімувати, раз по раз злякано скидуючи головою.

4.

Горбатий варив їсти, Андрій, надчікуючи Вальку, ліг на ліжко, заклавши ноги на бильце; Горбатий бігав у сіни з кімнати і навпаки; в сінях шипів примус, і чи від того напруженого шуму, чи від задухи, вони обоє відчували, що повітря от-от може розрядитися грозою. Крізь віконце тьмаво сочилося рідке світло, в кутках чатувала сутінь; сіра ковдра покривала скриню з пласким верхом – правила Горбатому вночі за ліжко. Посеред кімнати темнів стіл без скатерки, за тим столом якраз стояв Горбатий і кришив капусту. Вони знали, що тиша в цьому домі тривати довго не буде, обидва чекали вибуху, але починати не бажав ані той, ані другий. Андрій пильно роздивлявся стелю й куток, заснований павутиною; за шибочками віконця палав срібний літній день, тріпотіло листя кленка, через що кімната наповнювалася химерними арабесками. У роті в Андрія скисло від оцього чекання й напруги, і він плюнув просто на підлогу.

– Чого це ти мені плюєшся в хаті? – не втерпів Горбатий.

Андрій рипнув пружинами і плюнув на підлогу ще раз.

«Зараз він закричить», – мляво подумав, але Горбатий не закричав. Повернувся у його бік від столу, на якому накришена була ясно-зелена капуста, малий, з роздутою спиною та низькою шиєю, на якій сиділа велика, гарна голова. Голова всміхалася; Андрій аж зчудувався на ту всмішку, бо не було в ній анічогісінько лихого. Але надто добре знав Горбатого, тому сів, важко вминаючи пружини.

– Ану плюнь ще раз! – сказав Горбатий майже солодко. – Ну-но, плюнь…

Зрештою, Андрій зрозумів причину такої надмірної лагідності Горбатого. У сінях стояла вже Валька, притому так, що її голова лежала якраз поверх братової. Андрій аж рота розтулив – такі були схожі одна на одну ці дві голови. Валька, там, у сінях, усміхалася так само, як Горбатий, так само мружилася – чотири однакових ока дивилося на нього пильно й чіпко. Андрій знову відчув ту ж таки кислу слину в роті.

У кутку заплакала дитина, Андрій зирнув туди, де висіли обличчя, але Валька вже йшла через кімнату і мала зовсім інакше лице: стурбоване й лагідне. Так, була це саме та жінка, що так тяжко його вабила; але не міг не помічати в ній і чогось зчужілого.

– Чого це ти тут розплювався? – спитала вона скоромовкою, спокійно вихопивши з колиски мале. – Взяв би он дитину переповив…

Андрій утрете плюнув, цього разу майже під ноги Вальці, і зирнув на Горбатого. Того вже не було за столом, а стояв у сінях біля примуса, повернувши до них велике, гарне й надто зацікавлене обличчя.

Валька вправно переповила дитину, сповиваючи її в тугий коконець; дитина при цьому репетувала.

– Ну, от ти й сухеньке, – примовляла вона. – Бачиш, який у нас папка, не признає тебе, маленького. Поганий у нас папка, плюється, як верблюд, сердитий…

Стояла біля колиски, світло від віконця падало їй на ноги, і він уздрів золоті волосини на її литках.

– Але ми заставимо тебе признати дурного твого папку, – примовляла вона. – Ша, маленький, ша!..

Андрій дивився на неї зачудовано й тупо, весь час спускаючи очі туди, де горіли золоті волосини. Горбатий усе ще стовбичив у сінях, на вустах його розповзлася задоволена всмішка. Шумів примус, і Андрій раптом збагнув, що саме той шум дратує його. Валька сіла до столу, оголила велике й біле персо, і дитинча схопило те персо малими губенятами. Тоді Андрій скреготнув зубами, але так голосно, що Валька аж очима на нього скинула.

– Робить із себе мученика, – голосно сказав із сіней Горбатий.

– А чому йому з себе робити мученика? – спитала Валька, світячи аж надто білим персом. – Я його з хати не жену. Хоче жити як добрий чоловік і батько, хай живе, а не хоче, свого я доб’юся – за мною закон. Чуєш, Аидрюха, за мною закон, бо я женщина, мені повірять, а таким кнурам, як ти, дуля з маком.

Сказала вона це спокійнісінько, не звищуючи голосу, як щось буденне, Андрій зиркнув на неї зацьковано. Відчув, як наливається буряковим соком, а пальці його мимоволі стискаються в кулаки.

– Лярва ти, Валько, – сказав прілим голосом.

– Вибирай словечка, – аж затрусилося біле персо, розсердилася Валька. – Може, й лярва, але ти мене на тому не зловив, і, коли тобі невгодно, коло себе не держу, йди до мамочки, а моє ім’я слинити не смій!

Дивився на жінку, ніби хотів просвердлити її поглядом.

– Глянь, як він дивиться! – гукнув із сіней Горбатий. – Ти його, Валь, не дрочи, бо він сумашедчий. Усе їхнє кодло сумашедче!..

Андрій знову скреготнув зубами, встав, зиркнув на жінку з таким неймовірно білим персом. Пішов до виходу, і Горбатий, побачивши це, швиденько чкурнув надвір. У розхилений прочіл увірвалося сонце, Андрій пішов просто на те сонце, відчуваючи, як бухнуть у кишенях кулаки. Водночас відчував і знесилу, що охоплювала його всього; може, тому й оком не