станеться їй щось лихе від того урекливого.

Відчула полегкість лише тоді, коли прийшла до братової і, як завжди, всілась у тіні бузкового куща.

– Пху! – сказала вона. – Мало не зурочив мене, чорт!

Братова сиділа навпроти, закинула ногу на ногу й дивилась із-під приплющених повік.

– Уже давно це помітила: коли здибаєшся з ним, потім цілий день болить голова і якось аж нудить…

Братова спокійно чекала, кістляве коліно випиналося з-під плаття, а худе обличчя лишалося незворушне.

На вулиці пас корову мовчазний чолов’яга – повернувся до них спиною, розставив ноги в кирзяках і з пильною увагою роздивлявся ворон, що стрибали на галявині.

Ганя схилилася до братової, і очі її спалахнули.

– Ви б оцього, що пасе, – прошепотіла вона, – якось би звідси спровадили, він теж із їхнього кодла. Це якийсь родич того урекливого, якийсь дядько. Як зараз трудно вирваться з села, а він, бач, вирвався, ще й корову пасе. – Ганя мала вставні сталеві зуби, через це шепотіла свистячим шепотом. – Десь такий, як усі вони, а грошики має: приїхав і відразу купив половину хати…

Братова повела очима в бік понурого чолов’яги. Той так само стояв серед вулиці, тримаючи за налигача корову, і розглядав ворон. Чорна сорочка покривала похилі плечі, чолов’яга повернув голову і продемонстрував перед ними чіткий орлиний профіль.

– Степан знову притяг такого клунка – ледве пер, – сказала Ганя. – Ніяк не нажеруться!

Відсунулася з сонця, що падало їй на плече. Зизо глянула на вулицю: мовчазний чолов’яга вже тяг корову крізь верболози на галявину.

– Вигідно влаштувався, – сказала братова.

– На вулиці вона того м’яса не продає, стережеться, – шепотіла Ганя. – Виходить нагору, на Пушкінську, і вже там торгує. Якось хотіла в неї купити – де там: і в помині, каже, нема, і самі, каже – чули ви таку заразу, – того м’яса не бачимо, але я не така дурна. Та й всі на вулиці знають про ті її побігеньки на Пушкінську – там, бачте, луччі люди!

Вітер відхилив гілку бузку, і на Ганине лице впав гарячий клапоть сонця. Заіскрили кришталики очей, спалахнули металево зуби; братова в цей час стежила, як там, над горбами, повільно пропливала велика срібна хмара, напрочуд схожа на людську голову. Голова виставила кучмаву бороду, і та борода все більше й більше розросталася. Братова розглядала її, але думала про щось інше. Про те, що Ганя завжди робить якісь цілком непотрібні передмови перед тим, як сказати, чого ж прийшла насправді, – не Ювпак і не їхнє м’ясо її турбує. Голова-хмара гойдалася серед яскраво-синього неба, гойдалися, сколихнуті сухим вітром, бузкові листки; Ганя відчула смуток і в тон думок братової й собі подумала: прийшла сюди зовсім не для того, щоб розповідати про того урекливого, але те, задля чого прийшла, якось не кладеться їй на мову…

Степан Ювпак приїздив додому по-всякому: бувши на першій зміні – надвечір, а бувши на другій – пізно вночі. Тоді він вимикав мотора, який нарешті переставав чхати й кашляти, і вся околиця тоді задоволено відпочивала. Рипали двері, і на ганку з’являлася біла жіноча постать – не бувало такого, щоб вона чоловіковий приїзд проспала, навіть коли повертався пізно вночі.

Вранці після другої зміни любив поспати, а коли виходив на ганок, освітлений сонцем, його важке, чотирикутне, заспане обличчя освітлювалося сакраментальною усмішкою, ніби входив із тим сонцем у зговір. Сокотіли довкола кури, десь кудкав півень, знайшовши черв’яка, – брело городами ледаче, бо ще також не проспалося, літо…

Божевільний Сашко так його і сприймав: літо – це таке, що дихає, таке, що повне сонця, соку, глибокої сили, яка ховається в траві і в дереві. Примружуючи очі, божевільний бачив, як розтікається в жилах дерев зелена кров. Ловив якусь неповоротку думку, вперту і слизьку, а перед ним похитувалося гілля – зелений сік тік під корою, впливав у листя, витікав з нього в повітря й заливав околицю зеленим тремтливим світлом. Сашко застиг з розтуленим ротом: починав розуміти щось таке, чого не годен збагнути ніхто. Бо те, про що думав, було однією з найглибших таємниць, до якої, вважав, здатен долучитися тільки він, – те, про що не оповість навіть Міжнародній слідчій комісії, коли така з’явиться, навіть виїзній сесії МКЗПЛ, бо й туди, гадав, можуть проникнути покровителі й помічники Банди Злочинців Незвичайних. Чи не тому, міркував він, теля щоразу опинялося на волі, а ті, з Банди, неодмінно з нього кепкували. Але він мав одну думку і знав: її треба якнайпильніше приховати, принаймні для того, щоб покровителі й помічники Банди йому не перешкодили. Він може висловити цю думку лише так, щоб вуста його не зрухнулися, адже добре знав, чого шукав. Треба йому знайти, думав Сашко, бога дерев. Коли обламати гілля на богові дерев, сік потече тоді по корі і на околиці щось неодмінно відбудеться. Бог дерев – ось що важливе, стукотіло йому у скронях, зелена каламуть заповнювала мозок, бо він не міг так довго й натужно думати, але він радий і з того, до чого додумався. Відчуває, що десь глибоко, на дні, а може, й під дном, де живуть туго скручені у спіралі лінії, ховається вузлик, од нитки, яка має колись протягтись од того «глибокого» через п’яту до ноги, через ногу до живота, далі через тулуб до шиї, а відтак до голови. Тут уже буде зав’язано другого вузлика – божевільний Сашко береже його, як перлину, якою можна погратися й помилуватися. Береже тож оті два слова, які йому так тяжко далися, і легко не забуде їх, адже ці слова – бог дерев, а може, соромливо всміхається Сашко, тим богом дерев спробує стати він сам. Треба тільки правильно все робити, треба знати, як ламати гілля і яку при цьому співати пісню, – той сік має проллятися з дерева саме в його жили, заповнивши по вінця, відтак і постане вона – його глибока таємниця, те, що дасть йому силу здолати потім у великій боротьбі Банду Злочинців Незвичайних…

Степан Ювпак стоїть на ганку в обвислій біля грудей майці, в домашніх штанях з бамбухами біля колін; на ногах у нього пухнасті хутряні капці, які він сам і пошив. Обличчя його ще не прокинулося зі сну, через це очі попідпухали й дивляться з прижмурцем, але то не просто прижмурець – Степан розглядає власний двір хазяйським оком. Усе розставлено так, як волів він, і це сповнює Степана гордим задоволенням. У відчинені двері за спиною вивіюються запахи смаженого м’яса, біля плити стоїть кругла, аж обтічна, дружина. Йому подобається, як вона там чатує біля того м’яса, бо м’ясо готується для нього й родини. Йому подобається й сама вона: кругла й моторна, рідке волосся зачесане назад, із проділом посередині, волосся стягнуте