Любко Дереш Спустошення

Пролог

We no speak Americano

Yolanda Be Cool & DCUP

Я почну з того, що у цей тридцять четвертий день народження хотів би написати листа самому собі. Поговорити з собою і сказати собі кілька фраз. Отже,

Дорогий Федоре.

Будь ласка, озирнися. Ти так часто поспішаєш, що не завжди встигаєш помітити, яка пора року навколо, який час доби. Це добре, я радію, що ти такий зайнятий — певно, це ознака того, що ти на правильній дорозі, та все одно — зупинися на хвилину. Перепочинь. Роззирнися. Попереду, правду кажучи, не так уже й багато цих днів народжень лишилося. Можливо, що сьогодні ти минаєш свою половину, свій екватор. Можливо, варто більше сфокусуватися саме на цьому відчутті. Я не хочу бути для тебе дидактом — ти вже достатньо дорослий. Я лише хочу, щоб сьогодні ти присвятив трохи уваги мені.

Що ти бачиш? Яка нині пора? Запам’ятай її. Можливо, через десять, двадцять років ти згадуватимеш ці моменти, й вони додаватимуть тобі сили, віри в те, що ти маєш кудись прийти.

Знаю, ти любиш Київ. І нині саме та пора, котра найбільше тобі нагадує про дитинство: це той початок серпня, коли ранки вже прохолодні й приносять свіжий віддих осені, коли полудень пашіє розжареними тротуарами. Ринки на Подолі, на Солом’янці, на Бесарабці повняться кавунами, динями, персиками і баклажанами. Можливо, цього разу пощастить, і гуляючи на Подолі, ти знову почуєш, як тоді, у дитинстві, того особливого дня, що запав тобі в пам’ять, як у когось із вікна лунають звуки італійського свінгу, і ти солодко страждатимеш від неможливості зупинити час, від цього пекельного відчуття, що літо от-от обірветься, й у небі, затягнутому сріблястою паволокою серпня, ти впізнаватимеш відчай своїх утрачених днів.

Тобі вже за тридцять, ще трохи — і буде тридцять п’ять, та внутрішньо ти так і не перетнув цього меридіана зрілості. І якусь хвилину ти ще розмірковуватимеш про це, а потім усе одно відкинешся на сидінні свого авто й натиснеш педаль газу. Нині маєш свято — тобі сьогодні тридцять чотири.

Ти дивишся на цей світ крізь дорогі темні окуляри, і триденна щетина, що відбивається в дзеркальці заднього виду, — не перешкода для сьогоднішнього дня, бо сьогодні у тебе День народження. Ти куритимеш зараз сигарети, питимеш американо, і ранкове повітря студитиме твої ноги в сандалях, і легку лляну сорочку продуватиме перший осінній вітер, і ти подзеленькуватимеш ключами від машини. Ніхто не знатиме, що всередині тебе ще досі живе той хлопчик, який гуляв тінистими вулицями на Подолі в серці розпеченого серпня, гриз персик і слухав, як десь грає свінг.

А тим часом тобі вже тридцять чотири. Перед тобою не тіниста вулиця Кирилівська, а ранкові корки на промисловій Лук’янівці, і сліпуче світло з неба, і липка тінь від дерев, і курява переходів, стихійні ринки і кабінки мобільних кав’ярень змішуються в мозаїку полисків, погляд мерехтить від цих контрастів, наче перед тобою зарябіли джунглі. Припаркувавшись, ти йдеш у цю запорошену тінь, де готують американо і де можна викурити сигарету, і тобі геть не страшно, що навколо — вся ця біднота і жалюгідність вуличного ринку біля метро, комашине роїння підніжного життя — ти спеціально зупиняєшся тут, щоби вдихнути цих міазмів — серпневих квітів, відрубаних свинячих рил, домашнього свіжого сиру, сушених лікарських трав, сигарет поштучно, шаурми і спітнілих людських тіл, аби відчути, що ти живий. Перед тобою розкривається новий день. А викуривши сигарету і випивши ритуальної кави, сідаєш назад у машину і їдеш у дорогий ресторан, щоб з’їсти святковий сніданок на самоті.

Федір Могила, людина з розлогою біографією, чий досвід роботи в різних сферах життя загалом можна було б підсумувати словом «журналістика», сидить навпроти мене, заклавши ногу за ногу, віддзеркалюючись у тонованому склі ресторанного вікна, в точності копіюючи мої рухи. Я дивлюся на нього як на свого двійника, реального й ефемерного водночас, і не можу повірити, що він— це і є я. Я здивований, що він уже такий... дорослий. Мені здається, я не маю жодної причетності ані до його слави, ані до його успіху. Так, я почуваюся ситим, коли він їсть, і я сплю, коли він спить, однак здебільшого в нас немає нічого спільного. Я спостерігаю за кар’єрним злетом Федора Могили так, наче б то й справді окрема особистість, а не маска, якою я прикриваю себе.

Із піцерії уже долинають перші ранкові аромати. Це твій подарунок самому собі — сніданок наодинці. Федір дивиться на мене крізь темні окуляри з певною злістю, з роздратуванням. Він знає, що на деякі запитання у нього немає відповідей. Він знає, що цей зовнішній вигляд — це відображення — лише фасад. Так і має бути. Він публічна персона, має тримати марку. Та ось приносять американо — одне йому, одне мені. Ось два кельнери приносять нам піцу: одну йому — одну мені. Ось ми синхронно з ним починаємо її жувати. Не звернувши на мене жодної уваги, Федір Могила заглиблюється у жування піци, у перечитування ранкової газети, повертається у себе, лише краєм ока зиркаючи на мене, відчуваючи, що я — його справедливий суддя, який знає всі його страхи, слабкості, всі програші й неоплатні борги.

Край сонця уже огинає дах будинку, і діагональ світла поволі вповзає на тінистий внутрішній дворик, де розташована піцерія. Ця лінія сонця викрадає ранкову прохолоду, вона сповіщає про наближення обіду, а з ним — невідворотній поспіх, метушню, за якою зникає ця ранкова свіжість і ясність слів. І я боюся, що все, що я пишу тобі, дорогий Федоре, так і залишиться непрочитаним, непочутим, несприйнятим. Залишиться поверхневими фразами, які не зачіпають твоєї глибини. Мені шкода, що всьому цьому, над чим я так багато думаю, не буде надано достатньої уваги, і воно загубиться у плинності днів. Та боюся, я не маю сили зробити цю нашу розмову помітнішою, важливішою для тебе, ніж вона вже є.

Утім, і справді, не перечитувати ж листи, написані самому собі.

* * *

Невидима павутина звʼязків. Ця Божа ласка прийшла до тебе незрозуміло як, сама: здатність читати між рядками, дивитися за кадр. Наче хіромант, що пізнає долю з долоней, ти бачиш лінії Сонця і Венери у людях, у словах, у знаках щоденних буднів. Ти можеш бачити, як пов’язані між собою події, й намагаєшся рухатися так, щоб із непримітних випадковостей вибудовувалася своя окрема історія — історія, яка ніколи не трапилася б, якби ти не зважав на ці маленькі підказки життя. Приховані зв’язки, які ти любиш встановлювати, мимоволі скеровують тебе. Коли тебе запитують, чи віриш ти в знаки, ти відповідаєш, що, загалом, ні — щоправда, ти міг би