- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (19) »
нічне ліжко в казармі рятує ніби дельфін
тримаюсь за подушку мов за плавник який підіймає мене як потопельника з мулу
і несе до світанку або до підйому або до хибної тривоги
хибної
оскільки війна це завжди помилка
початок якої я стримував ці півтора року
бог виття
небеса сьогодні чудові, в таких боги
налагоджують дипломатичні відносини.
просто тих із них, хто не віддав борги
на землю давно повиносили.
один із таких, так би мовити, падлих,
перешіптується зі мною в тамбурі.
і його далекоглядні, мов кеди, поради
не залишають можливості вибору:
«раніше не дозволяв собі припустити,
що поради можуть бути єдиноістинні.
але ми, хоч і окремі істоти –
у собі спільні зародки містимо.
хтось вживає траву, хтось – алкоголь.
зима нависає, як мішки під очима.
навіть якщо ти не знаєш паролю –
тобі відкриються наслідки і причини.
ти відчуєш долоні усіх рельєфів
і рельєфи кожної із долонь.
ти дозволиш себе і віддати у жертву,
і, немов пістолет, притулити до скронь».
на моє питання, чому ж його
скинули, ніби агітку, з небес,
він зітхнув, забичкувавши вогонь,
що на нього щоночі молився пес.
«сірий пес забуття, незнання і кризи,
жовтий пес неозначеності та відчаю.
адже ті, хто живуть і зверху, і знизу –
скавучать за життями вічними.
кожен з нас виділяє сльозу негашену,
мателяє хвостом, ніби пензель полотнами,
і лише через те не усі погасли ми,
що не клонами гріємось, але лонами.
небеса синтетичні, боги статичні,
як підшиті чи закодовані.
там ніхто нікому дулю не тиче,
там нема Старопрамена й Довгані.
я спустився до пса і завив разом з ним,
і поглянув йому у місяць.
ось уже дві цигарки і декілька зим
мені треба самому молитися.»
на землі тут у кожного є своє небо
і його забувають в потоці слів.
тут життя тобі віддано трощить ребра
і лікує за кілька робочих днів.
хай самі собі пишуться ці буриме,
б’ються в вікна рядки разом з краплями зливи.
ніби дзвони, хилиталися в тамбурі ми.
і до бога якогось вили.
засинаючи на сходах у під’їзді. піано
для нього не існує душ, але дощ.
крихти хліба у його бороді – весь продовольчий запас на зиму.
сонний і щасливий, як дистрофік після трьох ложок манки,
він прихиляє мізки до перил, сидячи на сходах у під’їзді.
як на лисичі сліди,
як на залізничні колії,
як м’ясо на шампур
настромлюється на легені кожен подих і кожна цигарка,
безнадійна, як і пальці, що її тримають і так само тліють.
кожне життя обирає свою кількість кольорів на веселку,
обмірковує план кар’єрного росту на мінному кукурудзяному полі.
але його війна невідь-коли викинулася на морський берег, як кит,
ніби десятки акул з пропаленими нафтою зябрами,
з усіма ядерними бомбами перемог і їхніми осічками.
відчай прилипає до його шкіри разом з одягом.
капіляри пускають коріння у відчай, в одяг.
я бачу, що газети, якими він прикритий, є для тепла, охайності та шелесту.
політична, кримінальна, жовта сторінки зростаються для цих речей, як рани.
хоча й у суспільстві їх роз’єднують лише знаки пунктуації.
я нюхаю цю людську ауру – вона має не тільки колір, але й запах –
люди бояться зростатися зі своїм запахом і сахаються безстрашних,
так, як бояться неприйнятних, хоч і щирих емоцій у товаристві,
як бояться атональної, але сердечної музики, як вона ріже вуха,
як бояться дзеркала після певного віку чи гулянки.
як можна почати мислити правильно?
тобто, яке мислення можна назвати правильним?
невже рай створений лише для героїв?
є люди, які шукають не пожежного виходу, а пожежного входу.
заходиш, а там пожежа, яка рятує так, як інших рятує пожежний вихід.
у кожного свій вхід і вихід, незалежно від статі.
я оминаю сходами цього чоловіка з глибокими тріщинами на корі
і думаю, що все, чим я можу підтримати його спосіб осмислення життя,
навіть якщо це не він так мислить життя, а воно – його,
це винести йому хліба, щоб подовжити його зимовий продовольчий запас,
і подарувати диск із музикою, скажімо, Шонберга.
я переконаний – йому є чим слухати подарунки.
мідні ми далі
смуток – це довгі порожні прилавки в небазарний день.
у кінці ряду стоїть барига і продає ордени та медалі.
у вихорі шелестить сміття, новий рядок не йде.
моделі світобудови руйнуються, забігайлівка стоїть трохи далі.
мудрагелі кричали – під лежачого хлопця жінка не потече.
ти забував – і брав жінок усі п’ятнадцять хвилин своєї слави.
тепер пишеш рядки на пісковому березі моря сухим патичком,
начепивши на светр куплені у бариги медалі з мідного сплаву.
ми починалися з травою, продовжувалися зі спиртними напоями,
але як нам закінчитись? де наш Бобруйськ чи Париж?
ми стріляли у натовп, але, вочевидячки, холостими набоями.
натовп
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (19) »
