- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (53) »
Генечка Ворзельська Янголятко в кутих черевиках Книга друга
Частина перша «Безликі вітчимові тварюки»
Тим часом у мене вдома, у Місті, де я народилася, сумовитий двірник уперше позамітав подвір’я — тепер це була його дільниця. Позамітав ще й клаптик вулиці під аркою. Його перший робочий день завершився за якихось три години. Він побачив, коли повернувся у двір, що нападало нове листя, але вирішив: на сьогодні досить. Обминувши дерева, що росли обабіч входу в підвал, двірник спустився сходами вниз і відсунув клямку. Світло ввімкнулося за чотири кроки. Чотири кроки під безугавне клацання запальнички. Коли спалахнуло світло, він зазирнув у довгий тунель і помітив оддалік купи сміття та подертий, з єдиним уцілілим валиком диван. Він мав два тижні, аби прибрати все те, — сам дійшов такої думки: займатися підвалом упродовж двох тижнів. Сьогодні можна було лише пороздивлятися. Пороздивлятися та водночас заробити дещицю.Озирнувшись туди-сюди, двірник знайшов уламок іржавої труби й узяв його. Він брів підвалом і зазирав до комірок. Биті склянки, насипи білої від плісняви картоплі, дощечки, труби, влежалі, наче зморшкуваті валуни, мішки цементу, гасові лампи, старі телевізори, дитячі санчата. — Двадцять, сорок, п’ятдесят… Непогано!
Розділ 1
Одні двері були замкнені. Двірник підчепив навісний замок і вирвав його вкупі зі скобами. В комірці він побачив кіпи старих газет, полиці з каламутною консервацією, якісь коробки. У двох горішніх знайшов розбірну штучну ялинку та перекладені серпантином і ватою іграшки. — Непогано, — примовляв він, підраховуючи всі ці газети, алюміній, позеленілу мідь, радіодеталі. — Не менше, як на чотириста. Дуже навіть непогано… Він зірвав ще один замок і натрапив у комірці на розв’язку теплоцентралі: поржавілі відра, вузля труб та гнуті вентильні штирі.Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість. Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло. Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінець — запаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й м’яке. Двірник опустив трубу, — він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу. — Що за?.. — Що за?… — Що за?… — Що за?… — кепкувало багатоголосе відлуння.
Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля. — Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? — мовила вона сотнею роззявлених пащ. Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів. — Людинка, — озвалися пащі й покликали: — Людинко-о-о! Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги. — Агов! — гукнула тисяча ротів. — Досить клеїти дурня! Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад. — Ти чуєш мене? Чорнота зм’якла, втягла мацаки, й двірник упав. — Не чуєш. І чорнота хряпнула дверима. Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнком — замкнутого на собі рухливого гобелена. У непроникному мороці все ще охопленої імлою порожнечі формувалася чорна, така ж непрониклива куля, Обертаючись, куля наражалася на шпичаки та голки, що їх випускали зі стін і стелі гобелени. Куля обламувала їх, вбирала в себе й од того ставала дедалі більшою. Зрештою, удосталь наситившись мороком, куля врізалася в стелю й пробила її наскрізь. Повз поштові скриньки та прочинені у під'їздах двері, крізь сходи та перекриття третього поверху — до кімнати з величезним, вважай, на всю стіну дзеркалом. Біля дзеркала морок зависнув, якусь мить поклубочився, набуваючи форми. З’явилися ноги й доторкнулися до підлоги. Сягнули потрібної довжини пальці рук і заблищали полірованими нігтями. Він хитнув головою, і довге волосся розсипалося по спині. Він став навшпиньки — упевнився, чи зручні гостроносі черевики. Потерті джинси, розстебнута куртка, а на грудях — золота зірка амулета. Перевернена. Він собі подобався…
— Гу-у-у…
Він різко оглянувся. — Гу-гу. Він усміхнувся. — Хто це тут у нас? — поспитав лагідно. Обіч, у дерев’яному ліжечку з брязкальцями, нанизаними на стрічку, натягнуту між гратчастими бильцями, лежало дитя. Воно смоктало кулачок та витріщалося догори, хоч помітило його лише тоді, коли він схилився над ліжечком. — Маленька людинка, — всміхнувся морок, який став чоловіком. — Як тобі тут живеться? Він потішив малюка своїм амулетом і раптом самовдоволено вищирився: — Й од чарівників, і від доброї феї. Він зірвав амулет, але той умить виріс знову на його жилавій шиї, помахав ним над малюком, котрий потягся до нього рученятами, та загугукав. — Не хвилюйся, це вже твоє. Зірка амулета перетворилася на чорну краплю глупої ночі, й він розчепірив пальці. Крізь сорочинку, крізь тільце — просто в душу. — Бережи його, — промовив він. — Адже я по нього прийду.
Він випростався, підійшов до вікна й відчинив його. Потім став на підвіконня й стрибнув униз. Приземлився позаду жінки, що поспішала на роботу. Один із Дияволів знову опинився в земному світі. В тому світі, де я народилася.
Розділ 2
Диявол моргнув до дівчини, котра посміхалася йому, вийшов із трамвая та попростував через сквер до щойно зруйнованих фасадних стін та наново зведених старовинних будинків. — Вітаю, — кинув консьєржці, що звела на нього очі, коли він зайшов у під’їзд. Вона- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (53) »