зазначити, що в країні Аліфбей багато місць позначалися літерами Абетки. Це призводило до великої плутанини, оскільки обмеженої кількости літер аж ніяк не вистачало на майже необмежену кількість географічних місць. Тому багато місць мали однакову назву. Через це листи часто потрапляли не за адресою. А для такого сумного міста, що й забуло, як зветься, стан справ набирав і геть загрозливих обрисів. Працівникам державної поштової служби, як ви здогадалися, впродовж тривалого часу доводилося багато з чим миритися, ось чому інколи вони ставали дуже дражливими.)

 — Треба їхати, — сказав Рашид Гарунові бадьористо. — В Місті Г і в Долині К погода стоїть ще гарна, а у нас повітря надто вологе для слів.

І справді, в сумному місті так дощило, що навіть дихати було важко. Пані Оніта, яка на той час нагодилася до них, сумно підтакувала Рашидові:

 — Чудово, — сказала вона. — Так, так, їдьте обоє, зробіть собі трохи свята, а за мене не турбуйтесь, що я лишаюся сама-самісінька.

* * *

 — Місто Г — звичайне собі місто, — сказав Рашид Гарунові у потязі, що прямував до того міста.

 — А от Долина К! Цілком інша річ. Там є золоті поля й срібні гори, а посередині Долини — чудове озеро, яке, між іншим, називається Безрадісним.

 — Якщо воно таке чудове, то чому воно не називається, скажімо, Радісним? — поцікавився Гарун, і Рашид, який докладав великих зусиль, щоб бути в гарному гуморі, спробував покрутити пальцями в повітрі, як той чаклун.

 — Ну, Радісне озеро? — промовив він найзагадковішим голосом. — Цілком інша річ. Так, озеро з Багатьма Назвами, так пане, саме так.

Рашид намагався й далі здаватися щасливим. Розповідав Гарунові про Плавучий Готель Класу Люкс, що вже чекає на них на Безрадісному озері. Говорив про руїни казкового замку в срібних горах і про споруджені за наказом стародавніх імператорів сади утіх, що тяглися аж до берегів Безрадісного озера, сади з водограями, терасами й павільйонами утіх, де духи давніх королів усе ще витають у пташиній подобі одудів. Проте рівно за одинадцять хвилин Гарун перестав слухати, а Рашид перестав говорити, і вони мовчки дивилися крізь вікно вагона на нудну долину, що з'являлася перед їхніми очима.

На вокзалі у Місті Г їх зустріли двоє похмурих чоловіків з величезними вусами в яскраво жовтих картатих штанах.

«Як на мене, вони скидаються на шахраїв», — подумав Гарун, але промовчав. Двоє чолов'яг повезли Рашида й Гаруна простісінько на мітинг. Спочатку вони обганяли автобуси, звідки вистрибували люди, наче краплі води з губки, а тоді наблизилися вже до густого лісу людей, величезного юрмища, що розгалужувалося вусібіч, як листя дерев у джунглях. Були там величезні кущі дітей і цілі рядки жінок, що вишикувалися, наче квіти на величезній клумбі. Рашид поринув у свої думки і сумно кивав сам до себе головою.

А тоді те й сталося, Неймовірне. Рашид видерся на кін перед безкраїми джунглями людей. Гарун спостерігав за ним з краю сцени, відтак сердешний казкар розтулив рота, натовп заверещав від захвату, а Рашид Халіфа, стоячи з роззявленим ротом, збагнув, що у роті у нього нема геть нічогісінько, так само як у серці.

 — Кар, — це все, на що він спромігся. Шах-Казна-Що лишень і зміг вимовити щось на кшталт дурної ворони: — Кар, кар, кар.

* * *

Потому їх зачинили в неймовірно задушливому офісі, а двоє вусатих чоловіків у жовтих картатих штанах кричали на Рашида, звинувачуючи його в одержанні хабара від їхніх суперників, і погрожували відтяти язика й іще деякі органи. А Рашид зі сльозами на очах не переставав повторювати, що не розуміє, чому він раптом вичерпався.

 — У Долині К все буде як слід, все буде чудово!

 — Присягався він.

 — Ну, гляди! — кричали вусаті. — Бо твоє горло вмить позбудеться брехливого язика.

 — Коли відлітає літак до Долини К? — втрутився Гарун, сподіваючись розрядити обстановку. (Він знав, що потяги в гори не йдуть.) Розлючені чоловіки зарепетували ще голосніше.

 — Літак? Літак? Татусь із себе слова не витисне, а синочок хоче літака! Нема для тебе літаків, панночку. Поїдеш з татусем у смердючому автобусі.

«Знову я винен, — думав Гарун у відчаї. — Через мене все й почалося. Навіщо комусь потрібні твої казочки? Запитав я у тата, і його серце не витримало. Тепер доведеться все виправляти. Треба щось робити».

Але от біда — він не знав, що саме йому робити.

Розділ ІІ Поштовий автобус

 воє крикливих чоловіків запхали Рашида й Гаруна на обтягнене червоним оксамитом заднє сидіння старенького авто й під гучну музику з дешевенького радіо ще голосніше репетували про ненадійність казкарів, аж поки не під'їхали до заржавілих воріт Автостанції. Випхали Гаруна й Рашида з авто без жодних церемоній.

 — А гроші на дорогу? — Запитав Рашид з надією, проте дядьки лишень загорлали:

 — Ще грошей хоче? Нахаба! Нахабний виродок!

 — І на великій швидкості поїхали, змушуючи собак, корів і жінок, що несли на головах кошики з фруктами, відсахуватися на узбіччя дороги. Від авта ще якийсь час долинала гучна музика й лайка.

Рашид навіть погрозити кулаком їм услід не спромігся. Через запилюжений двір, стіни довкола якого були обклеєні дивними попередженнями, Гарун поплентався за Рашидом до Квиткової Каси:

Було й таке:

А ще таке:

 — Ще би повісили попередження про заборону кричати на пасажирів, що їдуть на задньому сидінні, — пробурчав Гарун, а Рашид пішов купувати квитки.

Пасажири, замість того, щоб стати в чергу біля касового вікна, починали чубитися через найменшу дрібницю, бо кожен хотів купити квиток першим, а позаяк кожен з них мав курча, дитинча, чи якусь іншу поклажу, то всі вони ставали учасниками ґрандіозної штовханини, над якою літало пір'я, іграшки й капелюхи. Проте час від часу з юрби виринав у пошматованому одязі очманілий пасажир й переможно махав клаптиком паперу — своїм квитком на автобус! Глибоко вдихнувши, Рашид пірнув у саму гущавину.

У дворі, де стояли автобуси, здіймалися невеликі хмарки, схожі на маленькі пустельні смерчі. Гарун здогадався, що ці хмарки здіймають люди. Річ у тому, що пасажирів було значно більше, ніж місць в автобусах, до того ж, ніхто не знав, який автобус має відправлятися першим, а це дозволяло водіям трохи познущатися з пасажирів. Хтось з водіїв