чималеньку суму за вхідні квитки; гроші він поклав до бляшаної скриньки. Однак навіть цих майже п’ятисот марок не вистачило на всі витрати.

Перед самісіньким початком сталася катастрофа: вже от-от мав пролунати свисток, аж тут з’ясувалося, що немає м’яча. Пражани запротестували. Але глядачі не дратувалися, а реготали. Коли ж шкіряна куля врешті з’явилася на середній лінії, з глядацьких трибун почулися гучні крики радості. Починати випало нашим супротивникам, вітер і сонце були в них за спиною. І вже незабаром вони опинилися просто перед нашими ворітьми; штрафний зліва — і нашому довжелезному воротареві Райдту лише дивом удалося врятувати «Лейпциґ» від першого голу. Ми тримали оборону, але подачі з правого боку були жорсткими. Пражани мали надійного воротаря Піка. Потім перед нашим штрафним майданчиком зчинилася бійка, і нам забили перший гол, — і ми змогли вирівняти рахунок аж у кінці першого тайму, перед самою перервою, після цілої серії відчайдушних контратак.

У другому таймі команди помінялися місцями, і нас уже неможливо було зупинити. Менш ніж за п’ять хвилин Стані та Різо вдалося тричі влучити у ворота, вже після того, як Фрідріх забив наш другий гол, а Стані — перший. І хоча пражани забили ще один — коли ми трохи послабили оборону, — але, як то кажуть, уже було пізно, і наш тріумф не знав меж. Нас не зміг зупинити навіть меткий півзахисник Робічек, який постійно фолив нашого Стані. Після того, як суддя Бер дав попередження Робі за нечесну гру, Різо, вже перед фінальним свистком, забив сьомий гол.

Пражани, яких так сильно хвалили, всіх розчарували, особливо їхні нападники. Забагато задніх передач, занадто мало активності на штрафному майданчику. Потім усі говорили, що Стані та Різо були героями дня. Але це неправда. Вся команда грала чітко, мов одна людина, хоча Бруно Станішевський, якого ми називали Стані, вже тоді дав нам відчути, наскільки важливими стануть у майбутньому польські гравці для німецького футболу. Й оскільки я ще довго був у складі керівництва нашого клубу, а в останні роки відповідав за касу і часто бував на виїзних матчах, де не раз бачив Фріца Щепана та його зятя Ернста Куцорру, які застосовували знамениту тактику, що принесла найбільші тріумфи команді «Шальке», так званий «шалькер крайзель»^[1], тож можу цілком переконано заявити: починаючи з чемпіонату в Альтоні, справи німецького футболу пішли вгору не в останню чергу завдяки завзяттю у грі онімечених поляків, які були особливо небезпечні для воріт суперника.

Однак повернімося до Альтони: це була хороша, хоча й не видатна гра. Але вже тоді, коли спортивний клуб «Лейпциґ» був однозначним та безсумнівним німецьким чемпіоном, не один журналіст намагався розігріти свою юшку на кухні легенд. У кожному разі, поширилася чутка, що пражани провели всю ніч перед грою на Ріппербані в Сан Паулі^[2], у тамтешніх знаменитих борделях, тому були такими млявими на полі, особливо в другому таймі та в нападі. І ця чутка використовувалась як їхнє виправдання за програш. Але пан Бер, який, як відомо, був чесним суддею і нікому не підсуджував, власноручно написав мені: «Перемогли найкращі!»

1904

— У нас, у Герне, все починалося ще перед Різдвом…

— Це Гуґо Стіннес^[3] і його шахти…

— Але у Гарпенера на копальнях теж тільки й ждуть, щоб якась вагонетка була не зовсім повна, або якщо там хоч трохи нечистого вугілля — враз обнулюють…

— Та ще й штраф…

— Все так, пане раднику. Але щоб наші мирні шахтарі застрайкували, то вже точно не просто так. Видно, та зараза від хробаків, про яку казали, нібито вона зовсім не небезпечна, і правління шахт теж так казало, а ця зараза таки розійшлася всюди, і від неї померла як мінімум п’ята частина шахтарів…

— Якщо би мене хто спитав, то я думаю, що від цих хробаків навіть коні здохли…

— Та ну вас, цю болячку нам занесли пшеки…

— Але страйкують усі, навіть польські шахтарі, а ви ж, пане раднику, самі знаєте, як їх легко заспокоїти…

— Шнапсом!

— Та годі! А хто тут не п’є?…

— Ну, що б там не було, а страйком вимагає дотримуватися Берлінського мирного протоколу вісімдесят дев’ятого і ввести нормальну восьмигодинну зміну…

— Такого нема ніде!

— Всюди робочий час продовжують, а не скорочують…

— У нас, у Герне, зміни по десять годин…

— Якщо би мене хто спитав, то останнім часом все ж таки дуже часто обнулюють вагонетки, ну дуже часто…

— Зараз страйкують уже майже шістдесят шахт…

— А ще знову почали складати чорні списки…

— А у Везелі стоїть 57-й піхотний полк, озброєний і в повній бойовій…

— Брехня це все! Ніде нема військових, тільки жандарми…

— Але в нас, у Герне, вони озброїли гірських службовців, таких, як ви, палицями, наказали їм почепити пов’язки на рукави — і тепер вони як поліція…

— На них кажуть «пінкертони», бо американець Пінкертон першим до такого додумався…

— І от тепер усюди загальний страйк, а Гуґо Стіннес закриває свої шахти…

— А в Росії вже майже почалася революція…

— А в Берліні товариш Лібкнехт…

— Але там відразу ввели війська — і все придушили…

— Як на південному заході: там наші хлопці скоренько розібралися з готтентотами…

— Ну що там не кажіть, але двісті шахт страйкують…

— Порахували, що то вісімдесят п’ять відсотків…

— Але поки що все дуже тихо, спокійно, пане раднику, бо навіть начальство на шахтах…

— Не так, як у Росії, де все це перетворилося на революцію…

— І тому, товариші, ми у Герне першими почали боротися зі штрейкбрехерами…

— Але Стіннес досі не поступився, тож можна чекати погіршення…

— У Росії вже воєнний стан…

— Зате наші хлопці вигнали всіх цих гереро та інших готтентотів подалі в пустелю…

— Ну, що б там не було, а Лібкнехт назвав робітників у Петербурзі і нас тут героями пролетаріату…

— Але з японцями росіяни так скоро не дадуть раду…

— А у нас, у Герне, вони таки стріляли…

— Але тільки в повітря…

— Ну не знаю, всі розбіглися…

— Від воріт шахти і через площу…

— Ні, пане раднику, ніяких військових, тільки поліція…

— Але ми все одно побігли…

— Треба забиратися звідси, — сказав я Антону…

1905

Ще мій батько працював для однієї пароплавної компанії з Бремена — у Танжері, Касабланці та Марракеші; було це задовго до першої марокканської кризи. Цьому вічно зайнятому