- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »
БІБЛІОТЕКА «ПЕРЦЯ»
Анатолій ШЕВЧЕНКО
У ПОШУКАХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ
(Пристрасті людські)
ІЛЮСТРАЦІЇ К. ЗАРУБИ
КИЇВ. ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА УКРАЇНА» 1985
Дружній шарж
ПРИРОДА БЕРЕ СВОЄ!..
Дехто — і то люди, зважте, цілком серйозні! — твердить, що гумористи просто так собі ні сіло, ні впало, на світі не беруться, що гумористом народитися треба. У зв'язку з цим витикається одне питаннячко: чому ж тоді народившись у 1932 році, Анатолій Шевченко тільки тепер, року 1985, видає оце свою першу книжку гумору?! На це були, звичайно, причини. Одразу ж по народженні Анатолій лише тому за гумор не засів, що поставив собі за мету спершу до стільця, а потім і до стола дорости, аби могти по-справжньому за це серйозне діло засісти. Бо писати «на коліні», як це дехто, бува, на шкоду справі практикує, — такого за ним зроду не велося. Коли ж по двох роках почав уже пробувати самостійно на стілець видряпуватися, довелося в мандри вирушати — із села Софіївки, що на Дніпропетровщині, перемандрував разом із батьками до Кривого Рога. Тут на руднику ім. Кірова успішно закінчив почату іще в селі справу — виріс. А заодно й середню школу закінчив. По цьому з шкільної парти пересів на студентську — вчився на філфаку Київського університету. А далі — роки журналістської роботи, з яких десять останніх працює на посаді редактора відділу журналу «Українська мова і література в школі»; крім того виступав у пресі як критик, в 1967 році видав книжку оповідань і нарисів «Червоні коні», а там настала черга й інших книжок, а там... Одне слово, самі розумієте, що за усім цим просто ніколи було серйозно за гумор засісти... Але природа все-таки брала своє: час од часу друком з'являлися його літературні фейлетони, аж поки нарешті не дійшло й до гуморесок. Сам Анатолій Якович пояснює це 'так: «Від літературних фейлетонів легко перейшов на гуморески. Писав їх здебільшого тоді, коли було скрутно — в такий спосіб знаходив душевну рівновагу». Значить, правду кажуть, що нема лиха без добра: це ж виходить, що якби не оте «скрутно», то (аж страшно подумати!), будучи уродженим гумористом, у чім ви й самі тепер можете переконатися, Анатолій Шевченко міг би за гуморески й не взятися?!. Але, гадаємо, цього все-таки не сталося б — природа все одно дала б про себе знати. Хай же вона дає йому наснагу іще не для одної веселої книжки! Дм. МОЛЯКЕВИЧ.
ПРИСТРАСТІ КОСМІЧНІ
ЛИСТ ІНОПЛАНЕТЯНИНА ДО ЗЕМЛЯНИНА
Дорогий друже Петю! Ти, мабуть, чув, що мене пришельці з космосу забрали на свою «тарілку» й вивезли з собою. Дякуй жінці, бо якби вона тоді не потягла тебе із скверика додому, був би й ти тут. Я, як завжди, напівлежав на лавочці, нікого не чіпав, та раптом хтось почав мене торсати, ляскати по обличчю. Я розплющив очі і побачив біля себе якихось фантастичних істот. Трохи віддалік стояла «тарілка», вже заведена. Я хотів був щось сказати, як вони підхопили мене за руки-ноги й понесли, потім прикрили обличчя ганчіркою — і я ніби провалився. Пам'ятаю тільки, щось шпигонуло в ніс — таке, як нашатир. Коли отямився, нічого не міг зрозуміти. Спитав: «Де я?» Кажуть (по-нашому): «На іншій планеті». І справді: тут багато такого, що зовсім не схоже на наше земне життя. Планета ця невелика, вся обгороджена високим муром. її мешканці ходять у всьому білому, а мене одягли в смугастий халат — мабуть, щоб легше було відрізняти од своїх. Виходити за мур не можна, бо там уже відкритий космос — так пояснив один з їхніх. Що характерно: нема жодного магазину чи кіоска. Хоч куди поткнешся, — скрізь написано «Кабінет». (Пам'ятаєш, ми пили вино з такою назвою, Микола-аристократ з другого під'їзду припер). І ще мене вразила гостинність тутешніх жителів. Коли я оговтався, завели мене до одного з таких кабінетів. Тут я, Петю, пошкодував, що тебе не було поруч. Уявляєш: довжелезний стіл, метрів зо три, і весь заставлений пляшками, причому нашими, земними — і «Пшенична», і «Екстра», і «Чернігівська», і «Сибірська», і «Житомирська», і навіть «Горілка з перцем» (я подумав: оце через те у нас її тепер не знайдеш — усю сюди вивозять). Тут же огірочки малосольні і — не повіриш! — банка розсолу. Ну, я розхвилювався, хотів був полізти в кишені, а їх же в халаті чортма. Та вони чемно так, лагідно кажуть, причому знову по-нашому: «Не турбуйтеся, у нас безкоштовно, пийте, скільки душа прийме». От, думаю, живуть! Я два фужери одним духом ковтнув —спочатку «Пшеничної», а потім — з перцем. І питаю: «А шмурдяка у вас часом нема?» Що тут скоїлося! Вони оточили мене, всі з блокнотиками — просять: «Поясніть, будь ласка, що це таке». Е-е, думаю, хоч і подейкують, що ви навіть вищі за розвитком од нас, але теж не все знаєте. Я їм розтлумачив: шмурдяк — це загальна назва всіх дешевих вин на Землі: «Білого міцного», «Плодоягідного», «Лиманського» тощо. Вони аж язиками прицмокували — сподобалося, видать. І відтоді мене інакше й не кличуть: «Федір Шмурдяк, у кабінет такии-то».
Але, дорогий Петю, не пішло мені тоді це питво. Як почало нудити — душу вивертало кілька днів. І досі гикаю. Це, пояснили, у мене організм важко пристосовується до нових умов — у них тут зовсім інша атмосфера. І ще одним спостереженням хочу поділитися з тобою. Про нас у конторі що казали? І відсталі ми, і сякі-такі. А тут, коли обстежили мене, одностайно заявили: прогресуючий. Не такі ми вже погані, як там, на Землі, про нас думають! На цьому буду кінчати. Скучив за тобою, друже, і навіть за жінкою. Все ж таки вдома краще. Люби, Петю, нашу Землю й не тиняйся по скверах, коли гудеш, як телеграфний стовп. Твій друг Федір Шмурдяк, P. S. Оце тільки-но дізнався, як називається ця планета: Глеваха[1]. Щось ніби знайоме, а згадати не можу.
______________________
У ПОШУКАХ БРАТІВ ПО РОЗУМУ
Вичитавши в одній науково-популярній книжці з серії «Люди і космос» думку про те, що пошук позаземних цивілізацій, братів по розуму —
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (11) »