я тебе поглину».

Ця думка була не більше й не менше, аніж винахід найдовершеніших ліків — протиіпохондричного пластиру, призначеного для полегшення страждань нашої меланхолійної людської спільноти. У заявці на патент, котрий я підготував, я звернув увагу уряду на суто християнське призначення мого винаходу. Окрім того, я не заперечував перед своїми друзями, що з цього винахід матиму ще й матеріальний зиск, який можна отримати за рахунок розповсюдження великих обсягів такого продукту у великих обсягах і з відчутними результатами. А тепер, однак, я стою по той бік життя і можу зізнатися, що: головним для мене було відчуття того, що я побачу в газетах, на вітринах, у рекламних проспектах, на розі вулиці і власне на упаковках із самим засобом оці три слова: «Пластир Браса Кубаса». У мене була пристрасть до гучної слави, до яскравих плакатів, до феєрверків. Мені кортіло зробити щось таке, що спонукало б когось до дії, навіть до плачу. Можливо, скромні люди мене засудили б за такий недолік, проте я сподіваюся, що таке моє бажання зрозуміють люди меткі. Таким чином, мій винахід мав дві сторони медалі: одна спрямована на публіку, глядачів, а друга — на мене. Тобто з одного боку — благодійність і вигода, а з іншого — жага до визнання. Скажімо так: любов до слави.

У мене є дядько, він священик, цілковито залежний від церковних доходів: так от він зазвичай говорив, що любов до тимчасової слави призводить до втрати душі, адже людина має думати про вічність. Та йому заперечував інший мій дядько, офіцер одного з піхотних полків, котрий стверджував, що саме жага слави найбільше притаманна людям і, відповідно, є найприроднішою рисою людини.

А ти, читачу, маєш обрати, хто більше має рацію — канонік чи офіцер; я ж повертаюся до пластиру.

Розділ III. Генеалогія

Отож я вже говорив про своїх дядьків, то ж дозвольте мені представити вам тут мій короткий генеалогічний нарис.

Засновником нашої родини був такий собі Даміау Кубас, котрий процвітав у в першій половині ХVIII століття. Він був бондарем за фахом, родом з міста Ріо-де-Жанейро, та помер би він в бідності й невідомості, якби займався лише бондарством. Але ж ні: він був землеробом, сіяв, збирав урожай і обмінював його на гарні та чесно зароблені патакас^[7], аж доки не помер, залишивши гарні статки своєму синові, ліценціату Луїсу Кубасу. Саме цей молодий чоловік став родоначальником цілої низки моїх дідусів та бабусь, саме про нього завжди говорили в родині, адже Даміау Кубас був усього-на-всього бондарем, можливо, навіть поганим бондарем, тоді як Луїс Кубас учився в університеті в Коїмбрі, обіймав помітні державні посади і був одним з особливих друзів віце-короля Бразилії графа да Кунья.

Оскільки прізвище Кубас^[8] видавалося йому занадто простим і нагадувало про бондарське минуле, наголошував мій батько, правнук Даміау, почав говорити, що таке прізвище було присвоєно йому як герою війни в Африці на визнання його подвигів під час баталій, де він розбив триста діжок, що належали маврам. Батько мій був людиною з нестримною фантазією — він утік від бондарства на крилах такого собі calembour^[9]. Він мав добру вдачу, людиною він був достойною, яких мало, і до того ж як ніхто вірний. Щоправда, певною мірою йому було притаманне марнославство, проте покажіть мені в цьому світі хоч кого-небудь, кому б це хоч трохи не було притаманним. Варто зазначити, що він вигадав оту історію про діжки тільки тоді, коли зазнав невдачі з іншим планом. Спочатку він віднайшов родину свого відомого однофамільця, капітана-губернатора, Браса Кубаса, котрий заснував Сан-Вісенте, де і помер в 1592 році. Саме на його честь він і назвав мене Брасом, назвавшись його родичем. На це не погодились рідні того капітана-губернатора, і тоді він і вигадав історію про оті триста мавританських діжок.

Ще живі деякі з членів моєї родини: моя небога Венансія, «лілія в долині» — квітка поміж дам свого часу; живий її батько — мій шваґро Котрін, персонаж неоднозначний... Проте не станемо забігати наперед і викладати події, давайте вже спершу закінчимо цю історію про пластир.

Розділ IV. Нав’язлива ідея

Мої міркування після стількох кульбітів і переворотів обернулися на нав’язливу ідею. Нехай береже тебе, читачу, бог від такої нав’язливої ідеї, краще вже порошина в оці або навіть колода. Згадайте Камілло-Бенсо Кавура^[10] — саме нав’язлива ідея об’єднання Італії його доконала. Бісмарк, щоправда, ще не помер, проте варто зазначити, що природа буває примхливою, а історія — це вічне лаврове дерево. Наприклад, Светоній^[11] представив нам Клавдія таким собі простачком — або ж «гарбузом», як його назвав Сенека^[12]. А про Тіта говорив, що той заслужив усі принади Риму. Прийшов скромний професор і знайшов спосіб показати, що з двох цезарів насправді всі заслуги належали саме тому, кого прозивав «гарбузом» Сенека. А ти, мадам Лукреціє, квітка родини Борджіа, якщо якийсь поет^[13] і змалював тебе як католицьку Мессаліну, то з’явився такий собі недовірливий Грегоровіус^[14], котрий таки применшив значною мірою оцю твою якість, і якщо ти й не постала як лілія, то все ж і не лишилась геть закаляна в болоті. Я ж не зробив свого остаточного вибору між поетом і мислителем.

Тож нехай живе історія, примхлива історія, котра дозволяє трактувати себе як завгодно, і повернувшись до своєї нав’язливої ідеї, скажу, що саме вона гартує чоловіків, і сильних, і навіжених; а ідея непевна, розпливчаста, мінлива — саме вона породжує Клавдіїв, — стверджує Светоній.

Моя ідея була визначеною, точною, такою як... Мені не спадає на думку ніщо таке непорушне в цьому світі: можливо, місяць, можливо, єгипетські піраміди, можливо, колишня німецька їжа. Подивися, читачу, на порівняння, що краще підходить сюди, подивися сюди і не відходь убік, скрививши носа лише тому, що ми ніяк не дійдемо у цих записках до власне оповіді. Саме туди ми і прямуємо. Гадаю, що тобі, як й іншим читачам, твоїм побратимам, більше сподобається розповідь про пригоди, аніж роздуми, і гадаю, що ти маєш рацію. Тож прямуймо туди. Наразі ж варто сказати, що ця книга написана флегматично, повільно, як це робить людина, котра вже змирилася з короткотривалістю свого віку. Праця ця надзвичайно філософська, та належить незвичайній філософії, іноді дуже суворій, іноді грайливій. Те, що не будує, але й не руйнує, не запалює, але й не коштує дорого, і все ж є радше і більше марнуванням часу й меншою мірою пропагандою якогось вчення.

Ходімо туди, повернімо ніс у потрібний бік і звернімося до пластиру. Залишмо історію з її капризами елегантної дами. Ніхто з нас не брав участі у