битві біля острова Саламін^[15], ніхто, з мого боку, не писав свідчення з Аугсбурга. Якщо я коли-небудь і згадую Кромвеля, то лише в тому сенсі, що такою ж твердою рукою, як розігнав парламент, він міг би накласти на англійців ще й пластир Браса Кубаса. Не смійтеся з цієї спільної перемоги пуританізму й аптекарської справи. Хто не знає, що біля підніжжя великого прапора — державного, величного — часто майорять і здіймаються інші прапорці — скромні, особисті, і що саме вони й виживають? Не дуже вдале порівняння. Скажімо так, це як чернь, що збиралася в тіні замку феодала: коли замок упав, чернь усе ж вижила. Правда, що замок був великий... Ні, і таке порівняння невдале.

Розділ V. В якому з’являється миле вушко однієї дами

Саме тоді, коли я весь був поглинутий тим, як якомога швидше оформити свій винахід, я став жертвою протягу, що спричинив моє захворювання, після якого я вже не одужав. У мене в голові була тільки одна думка про пластир; мене нав’язливо переслідувала думка про навіжених та сильних. Я бачив, як я відриваюся від землі і здіймаюся над натовпом прямісінько у небеса, як безсмертний орел. Тож при думці про таке видовище, хіба людина здатна відчувати біль, що її діймає? На другий день мені погіршало, я став лікуватися, проте не зовсім серйозно, не дотримуючись особливого режиму, не докладаючи особливих зусиль, без наполегливості. Отож хвороба врешті-решт мене привела у вічність. То ж знайте, що я помер в одну з п’ятниць, день був непогожий, і гадаю, що саме мій винахід і доконав мене. Хоч мої свідчення й не надто переконливі, проте вони вагомі.

Адже цілком ймовірно, що я прожив би сто років і про мене написали б у газетах як про довгожителя. У мене було гарне здоров’я і був я кремезним. Тож уявіть собі, що замість того, аби закладати основи фармацевтичного винаходу, я намагався би розробляти елементи політичної інституції чи то релігійної реформи. Проте тут з’явився протяг, котрий за своєю дієвістю переважає людські розрахунки, і все пішло шкереберть. Отак буває і з людською долею.

З такими думками я попрощався в жінкою, не можу сказати, що найдоброчеснішою, проте вочевидь найгарнішою серед своїх ровесниць. Це ота незнайомка з першого розділу з уявою, як у журавлів з Іліссоса. Тоді їй було п’ятдесят чотири роки — тож була вона вже в літах, проте як на свій вік мала неординарну зовнішність. Уяви собі, читачу, що ми кохали один одного багато років тому, і ось тепер, коли я вже лежав хворий у ліжку, вона зайшла до мене в спальню...

Розділ VI. Chimene. Qui l’eût dit? Rodrigue, qui l’eût cru?^[16]

Я бачу, як вона з’являється у дверях моєї спальні — бліда, схвильована, вдягнена в чорне. Вона завмерла десь на хвилину, не маючи сил зайти до кімнати, або ж не наважуючись зайти, коли побачила чоловіка, котрий був зі мною. Лежачи в ліжку, я дивився на неї весь цей час, не промовивши ні слова, не поворухнувши жодним м’язом. Минуло два роки відтоді, як ми бачились востаннє, а тепер я її бачив не такою, як вона зайшла, а такою, якою була колись, коли ми були молодими, бо загадковий Єзекиїл^[17] ніби повернув час назад і навіть сонце засяяло, як у наші молоді роки. Сонце відступило, а я обтрусив усі нещастя, увесь той пил часу, що його смерть розвіє у вічності небуття, здатній зробити більше, аніж час, котрий і є повелителем смерті. Ніяка вода Ювенти^[18] не зрівняється з простою тугою за минулим.

Повірте мені, згадувати — то ще найменша біда, ніхто не вірить у щастя сьогодення, у якому є краплі слини Каїна. Коли минуло кілька миттєвостей, і біль відступив, тоді справді можливо, і навіть вірогідно отримати справжню насолоду, тому що між двома цими уявними станами кращим все ж є той, коли насолода приходить без болю.

Спогади тривали недовго, наразі реальність взяла верх, теперішнє відсунуло минуле. Можливо, пізніше, в одному з розділів цієї книги, я тобі викладу свою теорію про те, що люди, як і книги, мають своє перше видання, а потім нові, змінені чи доповнені, видання. Що важливо знати для нас зараз, то це те, що Віржилія — а звали її Віржилією — ввійшла у спальню рішуче, з величністю, котру їй надавало вбрання й роки, і підійшла до мого ліжка. Чоловік підвівся і вийшов. Цей тип приходив до мене щодня поговорити про реформи, про колонізацію та необхідність розбудови залізничного транспорту. Хіба може цікавити щось більше людину, яка збирається на той світ? Він вийшов. Віржилія все ще стояла, якийсь час ми дивились один на одного, не промовивши жодного слова. Хто заговорить першим? Від двох закоханих, від двох пристрастей, що не знали спину, зараз не лишилось нічого — проминуло якихось двадцять років. Що було — то це два втомлених серця, спустошених життям і ним же насичених, я не знаю, чи було це однаковою мірою, проте врешті-решт роки були насиченими теж. Віржилія зараз мала старечу красу, серпанок суворості та материнства, вона не була такою стрункою, як я її бачив востаннє на святі Святого Іоанна в Тіжуці. Вона належала до породи тих, хто не здається плину часу, лише зараз у неї стали з’являтися посеред темного волосся тоненькі пасма сріблястого волосся.

— То ти вирішила провідати покійника? — спитав я.

— Теж мені покійник! — відказала Віржилія, скривившись. А потім, стиснувши мені руки, додала: — Я прийшла, щоб вивести цього ледаря на вулицю.

У її голосі вже не було слізних ніжностей минулих часів, звучав він дружньо і приємно. Я був вдома сам, зі мною був лише доглядальник, тож ми могли говорити між собою, не наражаючись на небезпеку. Віржилія довго розповідала мені всілякі світські новини, все це з певною часткою сарказму, що надавало її мові гостроти. Я ж, котрий збирався покинути цей світ, відчував сатанинське вдоволення від того, що глумився з нього, ніби переконуючи себе, що нічого не втрачаю, полишаючи його.

— Що за думки! — перервала мене Віржилія, досить сердито. — Дивись, бо більше не прийду! Зібрався помирати! Ми всі коли-небудь помремо! Радіймо з того, що ми ще живемо!

Потому вона глянула на годинник:

— Господи! Вже третя година, я маю йти.

— Ти вже йдеш?

— Так, пора, я прийду завтра або ж пізніше.

— Не знаю, чи так буде пристойно, — зазначив я, — хворий одинак, а в домі немає господині...

— А твоя сестра?

— Вона має приїхати сюди на кілька днів. Проте не може раніше суботи.

Віржилія подумала якусь мить, знизала плечима і серйозно сказала:

— Я вже стара! Ніхто вже не звертає уваги на мене. Проте, щоб не виникло пліток, я прийду сюди з Ньоньо^[19].

Ньоньо був вже дипломованим молодиком, єдиним сином, котрого вона мала у шлюбі і який у віці п’яти років був мимовільним свідком нашого кохання.