народу. Царський уряд відобрав українському народові його найсвятіше право - право рідної мови. В царській Росії нинішнього дня найбільш поневолений - український нарід... І тому наша дорога ясна... Побіда Австро-Угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година визволення України... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!”^[15]

Намагаючись оцінити відносний вплив федералістичної та сепаратистської альтернатив у дореволюційній українській політичній думці, мусимо визнати, що вплив першої був набагато вагоміший. Федералістична концепція була не тільки хронологічно старша, але також теоретично сильніше обгрунтована. Самостійництво не знайшло теоретика, який інтелектуальним масштабом і питомою вагою та обсягом своїх писань дорівнював би Драгоманову. Що ж стосується масової підтримки, то ідея самостійної державності до 1914 р. утвердилася лише в Галичині. Хоч між публіцистами, які боронили самостійницькі ідеї пером, бачимо кількох уродженців Наддніпрянської України - Миколу Міхновського, Вячеслава Липинського та Дмитра Донцова, вони не зуміли здобути багатьох прихильників серед співвітчизників у Російській імперії. Спроба Міхновського, що в 1902 р. заснував Українську народну партію із самостійницькою програмою, виявилася мертвонародженою. Загал української інтелігенції Наддніпрянщини, - а не забуваймо, що понад чотири п’ятих українського народу жило в межах Російської імперії, - далі стояв на позиціях федералізму. Єдиною помітною самостійницькою політичною організацією, складеною з наддніпрянців, був Союз визволення України (СВУ). Але СВУ являв собою групу емігрантського характеру, яку створили на початку війни політичні вигнанці з підросійської України, що жили в Австрії. Своє постання Союз завдячував, безперечно, ідейному впливові галицько-українського середовища, а свою діяльність у роки війни він розвивав поза межами України, в таборі Центральних держав^[16].

Сепаратистську, антиросійську політику СВУ рішуче відкинули головні речники українського національного руху в Російській імперії Михайло Грушевський і Симон Петлюра (1879-1926). Грушевський перебував на літніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час війни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світовою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи численні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Після прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно заарештований, як небезпечний український націоналіст, і до падіння царського режиму змушений був жити у Казані та Москві^[17].

Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”^[18]. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.

Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.

Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії^[19].

Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:

“Інтелігент-українець завжди залишається росіянином. Вихований у російській школі та на російській літературі, він у публічному житті - як урядовець, адвокат, учитель, лікар, науковець і