т. д. - постійно вживає російської мови... Це співжиття з російщиною витворило в української інтелігенції почуття повної національної єдності з Росією”^[20].

Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси^[21].{2} За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.

Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”^[22]. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.

Варто також розглянути долю народів “кельтської торочки” (“Celtic fringe”) на Британських островах. Утворення світової Британської імперії у XVIII ст. ослабило почуття національної ідентичності Шотландії та Ірландії, давши їхнім традиційним провідним верствам і найенергійнішим елементам простолюду нові віддушини: участь у британських економічних ініціативах і колоніальній експансії. А все-таки кельтські нації Великобританії, які здавалися приреченими сто років тому, не загинули. Ірландія, незважаючи на жахливі втрати серед населення і фактичне зникнення місцевої мови, після першої світової війни знову здобула політичну незалежність. Нині ми є свідками відродження уельського та шотландського націоналізму - течії, що безперечно пов’язана з розвалом старої Британської імперії^[23].{3}

Звичайно, ми не можемо забувати, що приклад України у деяких суттєвих аспектах відрізняється від наведених прикладів. Так, мовно українці, безперечно, ближчі до росіян, аніж чехи до німців, і українці не відрізняються від росіян релігією, як ірландці від англійців. Найважливіша різниця, однак, мала політичний характер. Український національний рух зазнавав переслідувань від абсолютистського режиму Російської імперії, режиму, якого не було ні в ліберальній Англії, ані навіть у консервативно-конституційній Австрії.

Беручи до уваги ці чинники, ми, мабуть, можемо краще зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці: це була спроба знайти компроміс між національними й імперськими інтересами. Українські патріоти пов’язували перспективи національного визволення з надіями на майбутню демократизацію та децентралізацію Росії. Свою кінцеву мету вони вбачали в перетворенні нейтралістської Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, у якій Україна матиме не тільки свободу культурного розвитку, але й політичне самоврядування. Цей ідеал був ясно сформульований уже в основному програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, що вийшов у 1846 р. з-під пера Миколи Костомарова, - “Книзі битія українського народу”: “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім”^[24]. Ідеологія Братства була забарвлена романтичним панславізмом.

Речник наступного, позитивістського покоління Михайло Драгоманов у 1882 р. виклав той самий ідеал, уживаючи поміркованіших формулювань: “Незалежність даної країни й нації може бути досягнена або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправи без такого відділення (федералізм)”^[25]. Сам Драгоманов явно надавав перевагу федералістичній альтернативі. Однак тут варто підкреслити, що в розумінні як Костомарова, так і Драгоманова федералізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Це пояснює, чому українська політична думка могла так швидко перекинутися до протилежної, самостійницької концепції, коли зникла віра в здійсненність федералістичної програми.

Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидним, що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому. Але федералізм мав і певні вразливі місця, хоч не дуже помітні для сучасників, але видимі з відстані часу.

Доля федералістичної ідеї залежала від того, чи в панівній російській нації є сили, готові сприйняти цю концепцію^[26]. А перспективи не були обнадійливими. Від часів Московського князівства російська держава була надзвичайно централізованою, тож перехід до федералізму означав би розрив із національним минулим і відмову від глибоко вкоріненої традиції. До того ж саме в українському питанні росіяни займали вкрай непоступливу і нетерпиму позицію. Багато з росіян були готові визнати, що Польща, Фінляндія та, можливо, балтійські провінції мають свою національну самобутність і ніколи не зможуть бути повністю асимільовані та що, таким чином, ці регіони заслуговують більш або менш