Юрій Андрухович Carpathologia Cosmophilica

Спроба фіктивного краєзнавства

Важко повірити, але вчені стверджують, що Карпати в далекому минулому були морським дном. У горах зустрічаються рештки морських тварин: черепашок, морських лілій та ін.

Підручник з природознавства для початкової школи.

1

Черепашки, морські лілії, а ще мушлі-тридакни, китовий вус, поліпи, напівспорохнявілі риб’ячі скелети, скам’янілі хребці та плавники, щелепи так і не описаних наукою водяних почвар і, безумовно, оброслі травами та пташиними гніздами каркаси потерпілих загибель кораблів (ребра, щогли, часом тільки зітлілі линви й вітрила) — усі ці наочні докази морського минулого Карпат супроводять кожного, хто наважиться рушити Чорногірським хребтом уздовж кордону з Румунією, маючи за плечима відомий своїм тютюновим листом та неїстівним виноградом вогкий парадиз Південного Покуття і Північної Буковини, а перед собою — лише стару австрійську військову дорогу і ряд спокусливих снігових вершин, назви яких укупі з назвами прилеглих полонин і урочищ викликають безконечні ланцюги лінгвістичних та акустичних асоціацій: Драгобрат, Піп Іван, Петрос, Туркул, Данциж, Ґаджина, Ребра, Шпиці, Розшибеник, Говерла...

Пересуваючись дном цього неіснуючого моря, орієнтуючись виключно по обрисах гір, покинутих шанцях і розсипаних у траві скорострільних гільзах, на шостий день (за іншими версіями — на шосту годину) подорожі можна врешті наблизитися до руїн найбільшого з покинутих суден. При цьому слід триматися осторонь мертвих вод озера з жіночим іменем Марічайка (деякі з моїх львівських знайомих безпідставно називають його Чайка-Марія), на берегах якого всім без винятку мандрівникам сняться кошмари з настільки незбагненною, але гнітючою символікою, що єдине з можливих припущень стверджує про потужне ментально-енергетичне завихрення, просторово-часовий вузол, астрально-безодневий колапс. Місцеві ж мешканці пояснюють цей феномен тим, що в околицях озера носяться, не знаходячи собі притулку, сновидіння потопельниці Марії (Марічайки). Кожен, хто зважується заночувати над незрушно-чорною поверхнею озера, прирікає себе на співучасть у цих бездомних рефлексіях. І далеко не кожному прибульцеві вдавалося щасливо повернутися з них: деякі так і залишилися там, на дні розбуджених і збунтованих архетипів.

Тож ми не спинятимемось у цьому ризикованому місці, а продовжимо свій похід крізь чимраз альпійськіші ландшафти до, як уже було заповіджено, найґрандіознішого з умерлих кораблів. Він постає перед нами як фортеця фортець, матеріалізована вигадка, скажімо, Дно Буццаті, його мури і вежі залишають враження іншого світу, майже інопланетного, тут, неподалік урочища з наполовину румунською (фракійською?) назвою Дземброня.

Це — особливий релікт міжвоєнної архітектури, уламок того міфічного львівсько-варшавсько-віденсько-паризького вектора, про який сьогодні циркулюють лише чутки і здогади. Це споруда і це структура, житло, робітня, цитадель, академія, бібліотека, зали для конференцій, танців і гімнастики, салон, басейн, машинне відділення, ресторація, електростанція, котельня, анфілада комор, а ще підземелля і безліч інших загадкових приміщень з вічно зачиненими дверима, це ковчег, це комплекс. Це комплекс Європи, тут, у найдальшій з її околиць, на межі з Неевропою, в самому центрі Європи.

Це колишня обсерваторія, себто місце для обсервації, для споглядання, для вдивляння і спостереження — можливо, за ангелами, можливо, за кометами. Нині в її стінах можна сховатися від перелітних гірських дощів. Стійкий запах екскрементів і старого шмаття вже не вивітриш — навіть шістнадцятьма полонинськими протягами, які вічно гуляють у цих стінах з огляду на діри і шпари — як у метафізичному сенсі, так і в дослівному. Мандрівники розкладають вогнища просто в залах і коридорах. Залишки паркету незле надаються для розпалювання — тутешні люди досить віддавна осягнули цю провокативну істину й тому йдеться вже не про паркет як такий і не про ясно-горіхову обшивку стін, і не про тьмяно-букові стелажі в бібліотеці, а саме про “залишки”. Що сталося з телескопами та всіляким іншим невідомим мені астрофізичним приладдям, сказати годі. Навряд чи Польща встигла евакуювати їх у вересні тридцять дев’ятого. Можливо, потім, за Москви, їх перетранспортували кудись на Кавказ, Тянь-Шань або Памір. Бо Росія не мала потреби в карпатських обсерваторіях, розпоряджаючись долею значно вищих вершин і навіть зухвало надаючи їм свої романтично-надхмарні назви, як, наприклад, Пік Комунізму.

А втім, Росія далеко і взагалі її майже немає. Натомість є планетники, цей особливий різновид магів і віщунів, під’єднаних до кожного з космічних явищ міріадами невидимих і болючих струмів. Чи не вони створили це поле, цю пустку, цю лунку порожнечу? Чи не їхніми зусиллями виникла ця заборонена зона, ця руїна, цей шемріт вітру в нічних коридорах обсерваторії: “туди не можна”?..

Тисячу разів мав рацію той поет, котрий уперше легковажно заримував “Космач” із “космосом”.

2

Буковина, Покуття, Гуцульщина і Мараморощина, Ціскарпатія, а відтак і Транскарпатія, Трансильванія, Потисся, Подунав’я — усе це території, в той чи інший спосіб, з того чи іншого боку прилеглі до структури Східних Карпат. Тарас Прохасько, мій знайомий письменник-біософ (у недавньому фізичному втіленні популярний на півміста бармен з пасажу Ґартенберґів), дуже влучно назвав її “структурою-міфом, далі якої деструкція не заходить”. Далі на захід — уточню напрям його погляду, мабуть, дещо ідеалізованого.

Ця структура, попри її позірне місцезнаходження в деякому географічному центрі, завше була межею, краєм, околицею імперій, околицею культур і цивілізацій. Римські монети, постійно знаходжувані у готських похованнях при прокладанні тунелів і газопроводів, карбовані за часів Траяна і пізніших, дають підстави більш освіченим з місцевих мешканців стверджувати за чаркою, що їхні предки вже були громадянами однієї з Римських імперій (хоч не обов’язково Священної). Саме тут, по лінії Карпат, пройшло розмежування латинського та візантійського світів, унаочнене в розмежуванні західного та східного обрядів. А османські черепи, виорювані щовесни в полях під Хотином, нагадують не лише про нестерпну тлінність буття, але й про незбагненну дешевизну й розмаїття теперішнього чернівецького базару, настільки щільно забитого всіляким крамом з Туреччини, що жоден Філіп де Мезьєр і жоден Гамалія ніколи не дорівнялись би йому за обсягом здобутих трофеїв. (“Таким