Вже виходячи з метро, розумієш, що ця вулиця пахне грошима. Тут найвища концентрація перехожих у краватках та білих комірцях; тут можна розгубитися, зайшовши до біржі, де кожен кричить і жестикулює, на пальцях сигналізує партнерові про мільйонні операції чи шепоче собі за пазуху в портативний радіопередавач «вокі-токі». Це вулиця з потаємним життям; тут навіть ресторани приховано в глибині будинків, щоб чужі небажані слух та погляд не просочувалися в таємниці банкірських трапез і ділових розмов за ланчем. В Америці багато що напоказ, але не тут, не на Уолл-стріті. Тут усе зачаєне і завішене, тут майже немає вітрин, і лише по маленьких мідних табличках біля дверей, а то й взагалі за алфавітним покажчиком біля ліфта можна збагнути, де штаб-квартири фінансових богів тутешнього грошового Олімпу. Тут людську ціну визначають по особистому рахунку, а доки його не знають — за маркою автомобіля, за перснем на пальці, за на-шивкою на підкладці плаща. Але визначають напевно тг швейь цари відпрацювали техніку відкривання дверей до віртуозності, знаючи, перед ким і наскільки відчиняються які двері.
Це денна вулиця. Якщо чимало вулиць в центрі Манхеттену оживають надвечір, а знаменитий Таймс-сквер зваблює до своїх кубелець цілодобово, то Уолл-стріг по закінченню, робочого дня порожніє. Роз’їжджаються банкіри, банківські клерки й милі секретарки: хто в кадилаку, хто в метро. Міське дно не приходить сюди і вночі, бо на Уолл-стріті ніхто не живе й грабувати тут нікого.
Увечері, згодом, життя звідси зміститься до Бруклінського мосту, до Беттері-парку — ближче до води, до дерев, до скверів, де на лавах, на травичці, на доріжках лежать ті, кому в житті не поталанило, й ті, хто не дуже себе зберігав у цьому житті. Більшість нью-йоркських алкоголіків осідає в цьому районі, де й запах відповідний, і настрої на рівні ароматів. Знаменита вулиця Бауері недалеко, так що район досить компактний. Пляшок з цих місць не прибирають, по-моєму, ніколи — я ніде більше не бачив стільки битого зеленого скла з виполовілими етикетками; тут усе в друзки — посуд, долі...
Юридично рівноправні громадяни однієї держави (до речі, з прибережних парків, де збираються найобдертіші ньюйорк- ці, як на долоні видно статую Свободи — хоч квитки продавай за такий краєвид), люди, розділені кількома кварталами, розділені значно більше, ніж різномовні й різнорасові жителі далеких континентів. Дозволивши собі розкіш відправляти частину свого населення у відходи, на дно, Америка навіть не озирається в той бік.
Коли ми іноді панькамось зі своїми домашніми випивоха- ми — лікуємо їх, підшукуємо працю, читаємо мораль в телепередачах,— гадаю, що показати б їм раз нью-йоркське дно з усією його жахливою безнадійністю, дивись, може б, хтось і замислився, доки ще є чим...
На Уолл-стріті довго робити нічого — байдикуючи, ти скоро стаєш помітний, бо на цій вулиці небагато гаволовів. Я намагався пошукати очима знайомих, але, природно, не знайшов жодного; одного разу мені здалося, що промайнула Кет — але звідки б їй тут взятися? Ми часом перемовлялись з нею по телефону, а потім вона сказала, що їде до родичів у Пенсільванію, де, здається, є шанс влаштуватися на роботу. Семен Кац поїхав до Вашінгтона: він сказав, що ночуватиме на лаві перед нашим посольством, щодня ходитиме на прийом до усіх в тому посольстві, хто його прийме, аби дозволили повернутися в Київ. Я таких бачив, ще один додасться до натовпу. Нехай подумають спільно й поодинці про шляхи з дому й додому — це не зашкодить...
Те, що президент Рейган нас не любить,— його особиста справа. Мені дуже важливо, щоб не порушувалась дружба з тими, хто справді дорогий нам.
Знаю, що приїду додому й напишу багатьом листи подяки, вітальні листівки — як нагадування про міст через океан води й океан ненависті. І чекатиму на листи від друзів-американ- ців, радіючи кожному; слова єднають дуже надійно, а коли стають справами — особливо. Мені здається, що фанатизм, з яким президент Рейган намагається «відмінити» Жовтневу революцію, має бути нагадуванням не лише для мене, а й для американців, того очевидного факту, що палій війни (термін, популярний колись і в багатьох випадках дуже справедливий) не розпалить любові до себе і в серцях власного народу. Люди не бажають воювати — у тому числі й люди Америки, я твердо вірю в це. Зараз багато хто нагадує президентові Рейгану, як він активізувався в роки маккартистського «полювання на ві- дьом» в Голлівуді і як 1951 року він став одним з найвідомі- ших там фанатиків-антикомуністів. Точнісінько, як зараз він звинувачує американських борців за мир у тому, що їх «ма- ніпульовано комуністами», у сорокових та п’ятдесятих роках він називав «комуністичним проникненням» спроби деяких розумних бізнесменів розгортати торгівлю з нами. Перше, що він зробив, ставши президентом, — загальмував договір ОСО-2, лементуючи про ту ж «комуністичну небезпеку». Цей послуж- ний реєстр теперішнього господаря Білого дому я наводжу за газетою «Нью-Йорк тайме» від 21 листопада; інша авторитетна тутешня газета «Крісчен сейєнс монітор» 26 листопада писала просто: «Точка зору Рейгана на Радянський Союз незмінна: він бачить його ворожим...» Як пише в нещодавно виданій книжці «Рейган. Особистий портрет» американський політолог Ханнафорд, сьогоднішній президент «ніколи не зрікався своїх принципів, він може йти на компроміси лише в термінах здійснення окремих елементів програми».
Американці дуже люблять писати коротенькі листи, часто навіть листівки. Опиняючись у новому місті, американець перш за все купує в готельному кіоску листівки й марки і негайно заповнює їх привітами на десяток адрес; вважається, як і всюди, що непогано мати багато приятелів. Президент Рейган, приміром, на минуле різдво розіслав близько шістдесяти тисяч привітань, але між ними не було жодного, адресованого в прогресивні, дружньо настроєні до нашої країни організації.Гаразд, усе це справи хазяйські; міг би я так докладно на цьому й не зупинятися, але, вихоплюючи з життя великої країни кілька місяців, намагаюсь фіксувати в написаному усе, що мене тривожить і радує в чужому житті. Більше — що тривожить. Душа Америки повинна боліти нам, як частина душі людства,— вона варта того, щоб замислитись над її долею.
Коли я писав цей розділ, прощаючись з містом, захотілося ще раз проїхати вулицями центрального й