А щоб зіграти у такій виставі, належить пройти дуже суворий відбір; на ролі претендують вершки театральної Америки, а часом і кінозірки зі світовими іменами (нині, наприклад, грають Елізабет Тейлор, Рашель Уелш, Річард Бартон). З тридцяти тисяч професійних акторів, зареєстрованих у Нью- Йорку, сяку-таку працю мають лише близько шести тисяч. Кілька днів тому телебачення показало конкурс, що проводився навіть не театром, а місцевим цирком, який запросив на тимчасову роботу сім танцюристок, яким належало супроводити вихід слона. За ці сім місць змагалися майже сто професійних балерин, хоч, самі розумієте, у творчому відношенні ця праця «не дуже». Та коли немає ніякої...
У 1920 році тут було вісімдесят театрів. Зараз тридцять дев’ять, і кожен намагається вистояти, хоч не кожен вистоює. Діляться театри на «бродвейські», «позабродвейські», а тепер вже є й «позапозапоза». Частина з них — перебудовані кінотеатри, частина — старі театральні зали з купецькими купі- дончиками з гіпсу чи модерністським орнаментом. Театральні зали орендуються колективами, які грають виставу, — сама назва зали ні про що не свідчить, бо, по суті, тут усі гастролери, часом запрошені з далеких місць саме на цю п’єсу. Едвард Олбі, один з провідних драматургів Америки, запро: сив мене на репетицію вистави, яку готували за його ж адаптацією роману «Лоліта» Набокова: ідея вистави, як він сказав, виникла з того, що виявилась актриса на роль героїні. Тут люблять ставити «на актора», «на ім’я», і часом ціле підприємство розгортається довкруг рішення кінозірки трохи попрацювати в театрі; більшість голлівудських зірок рано чи пізно проходять по нью-йоркському небосхилу, Тут ставлятьШекспіра й Беккета, Чехова та Г. Пінтера; тут грають чимало глибоких п’єс і тут іде антирадянщина, якщо знайдеться хтось, хто оплатить постановку (знаходяться, платять...). Та обличчя театрального Бродвею останніми роками визначають мюзикли; мюзикл дуже легко дивиться, в ньому є прості мелодії, що запам’ятовуються, проблеми його засипано тисячами блискіток і тоннами пудри, розчинено в музичному сиропі, й вони необтяжливі для мізків глядачів. Втім, мюзикл коштує дорожче — в цьому ризик; рік тому «Франкенштейн» обійшовся у два мільйони, а прогорів уже на прем’єрі. Але натомість вистава «Кордебалет» дала великі прибутки й грається далі...
Коли повернутися до змісту, то очевидно, що домінує на Бродвеї побутова комедія — політичність вистав знизилася. З вистав, які хоч трохи зачіпають політику, йде лише «Евіта»— мюзикл про покійну дружину колишнього президента Арген- тіни. Можна сказати, що за теперішніх важливих часів Бродвей потьмянішав і є більше обивательським, аніж будь-коли. Про це пишуть, сперечаються, аналізують і педкреслюють: коли спершу театри тут відгукнулися на нав’язані антирадянські істерики, поставивши кілька антирадянських шоу, то поступово стає безсумнівним, що глядачі не йдуть на п’єси, які виглядають як продовження дисидентських лементів та генеральських монологів. Бродвей став підприємством суто комерційним — з усіма наслідками цього. Бродвей розважає — і в цій якості він найпопулярніший. Є таке поняття «шоу бізнес»— на Таймс-сквер центр саме цього різновиду мистецтва: тут неприховано свідчиться, що мистецтво — це іще й спосіб робити гроші, а добре відомо, що в Америці гроші всім даються нелегко — і акторам, і глядачам.
За організацією своєю опера тут цілком американська — сюди ангажують акторів з усього світу на сезон чи на виставу; дуже гарно тут згадують Олену Образцову, Анатолія Солов’яненка, Євгена Нестеренка та інших співаків, які виступали в Метрополітен (чи в «Мет», як ньюйоркці звуть свою оперу). Тут чимало постійних глядачів, тут спокійно — це не бродвейська метушня, тут є навіть демократична гальорка з відносно недорогими квитками. Але серйозне мистецтво має слухача грошовитого — це виводить його на особливі кола; гадаю, що більшість жителів Нью-Йорка не те що не були в «Мет», але часом і не знають, де вона...
Маленькі модерністські театрики, невеликі сцени, де грають «трупи, що пробиваються», розкидано по місту; їх не можна перелічити — та й не лічать їх.
Метро велетенське, широко розгалужене, неймовірно бруд-не, переходи тхнуть сечею, а на стінах переходів та вагоніз накреслено такі слова, які, вважається, юним дівам знати не гоже. Втім, час від часу лінії метро вириваються на поверхню, і вагони сяють своїми лексиконами з лунких естакад...
Прощаючись з Нью-Йорком, я все ж таки купив квиток за сімдесят п’ять центів і пішов у метро, щоб поїхати ще на Уолл-стріт та до Бруклінського мосту, який так подобався Маяковському, — це дві сусідні зупинки.
Є в Нью-Йорку місцевості потаємні: Уолл-стріт зі своїми банками, з відомою біржею завжди лишається для мене загадковою і трохи страшнуватою околицею бетонного лісу, куди заходити слід з великою обережністю.
Існує атмосфера майданів, вулиць, яку відчуваєш негайно, якої не відчувати не можна,— чи то зосереджена урочистість московської Красної площі, карнавальність римської Віа Венето і ошатність паризьких Єлісейських Полів, затишність тбіліського проспекту Руставелі, київського Хрещатика чи Вацлавської площі у Празі. Атмосфера Уолл-стріту вловлюється негайно — з хлопчиками, які несуть на тацях до контор пластмасові кубки з кавою; з шахраями, які тут-таки, на хіднику, пропонують вам зрізатися в «три ластівки», гру, за допомогою якої довірливих грабували ще на зорі сторіччя, а можливо, й раніше. Шахрайські