Андрій Химко Під Савур-могилою

1.

Що й казати, обізнаний екзарх Йосип з минувшиною в рідній землі. І запитував, і відповідав на власні питання мов по писаному. Начитався, либонь, і «Пересторог», і «Треносів», і «Люстрацій» старшинських та ратушних, і компутів козацьких та гетьманських, і рішенців-вироків суддівських та прав магдебурзьких. Аж зазаздрив йому Сірко. Час від часу хрестячись, кошовий ловив на собі якісь на диво недобрі й колючі екзархові погляди, чимось схожі на ті, що ними бентежила кожного парсуна Мамая.

Храмові свята, а по-чигиринськи Медові неділі, віддавна святкуються в Україні, чи не з дохристиянських часів. Так уже повелося, що вони — найбагатші з усіх свят, бо випадають на осінь, коли збирають урожай і є достаток.

Сірків джура Архипко Рава, хоч і змужнів за це літо, олицарився та домігся вправності у вершникуванні, шаблюванні, арканенні, у стрілянні з лука і пістоля, почував себе на святі хлопчиськом і не міг натішитися видивами. Сам дивувався і інших дивував, об'їжджаючи по церковній відправі Чигирин і його околиці. Лишенько! Скільки їх є тутки, повних, мов напханих скарбами-статками, рундуків, лавок, яток, шинків, шинквасів, корчем, скільки всіляких гойдалок та ігрищ, співанок, гри троїстих музик та співу кобзарів, розцвіту розмаїтого, найвишуканішого шаття на молоді і старших — із перкалю, шовку, саєту, фелендишу, єдвабу, соґотису і камлоту, не кажучи вже про домоткане полотно, уфарблене дрібними вишивками і вистьобами, на подорожніх, прибулих бозна-звідки сюди на громадську святкову учту.

Меди в Чигирині, як завжди, заворожливі традиційною святковістю: розваг, забав, співу, пиятики та безкоштовних цілоденних обідів із просяним берчем та ячмінним пивом — у броварів чи й просто на вулицях, навіть на передцерковних майданах, влаштованих церквами, монастирями та окремими маєтними людьми для сиріт, прийшлих, калік, погорільців, музик, а біля них — і для нероб-ледарів.

Меди чарували всякого, паморочили і туземця-тубільця, і прийшлого, то як би ж не заворожили Архипа Раву розмаїттям, повнолюддям, суцільним гомоном, гамом і гулом, що лунав навіть у завулках та околах. Оті барви, танки, співи, забави, штукарства, спроби хлопців вилізти на стовпи за дарунками для дівчат ошелешували джуру своїм огромом, бо куди його рідній Вінниці було до Чигирина!

Невпізнанне навіть для Сірка, місто тріщало й репалося від гараздів, від мешканців, від ремесел та всіляких приростів. Воно розширилося за його відсутність аж за ізвори-міжгір'я, покрило не лише береги Тясмину, а й кучугури та крутосхили Камінної гори, мов ластів'яними гніздами, обліпивши її боки хатами. Забудовуючись бурдеями, хатами чи й палатами, воно розгорталося, розтягалося і розпластовувалося, хорошіло до викличності, даючи можливість кожному мешканцеві, не лінуючись, зажити добра-статку чи й маєтності, товарисько-родинного побратимства та компанійства, супряжества і сяберства. Яких лише цехів, мануфактур та братств не з'явилося тут по повторному введенню гетьманом Богданом магдебурзького права і виборах магістрату! Не перелічити їх, не запам'ятати було не лише джурі, а й великому реґіментареві Іванові Сірку. А шкіл тих — і церковних, і монастирських, і магістратських, і цехових.

Впадало у вічі, як і повсюдно,— коли не рахувати прийшлих у Чигирин січовиків,— що чоловіків було тут мало при помітній зайвині жінок і особливо дівчат. Парубки були на розхап — навіть невродлнві, калікуваті. Дівчата — мов квіти вродливі, мов ягоди стиглі, мов пави чарівні, від одного погляду яких туманієш,— плакали навіть у співах, танках і забавах. Для них меди в Чигирині цього року із приходом січовиків були даром небесним, і Сірко ловив себе на тому, що затримується тут не лише для полагодження всіляких справ військових, а й для отих дівчат, спражних до всякого козака.

А що вже вдовиці, найпаче молоді, та дівчата-переростки, сміливіші та щасливіші, святкували, то й не переказати, бо їх угамовувала присутність козацтва не лише духовно, а й тілесно при потуранні матерів. Адже сам екзарх в казаннях своїх те не осуджував, як богопротивне, а благословляв як «нагодну потребу збереження роду рідного», люструючи народжених байстрят материнськими прізвиськами. Звідти й пішли Горпиненки, Мавренки, Вівденки, Ликеренки, Марієнки, Васьченки, Софієнки, Мотренки, Одарченки, Оксаненки...

Вирувало свято Медів у Чигирині в цю неділю, кипіло, буяло, перевалювалося і переливалося через край, гучало і в місті, і поза ним, на кутках та присілках. Сірків джура, жердикуватий Архип Рава, оп'янений видовищами, на свій страх і ризик — звичайно, не без клинів пана полковника — умудрився загубитися, навмисне відставши від кошового на переповненому людом Соборо-Успенському майдані, у вирах забав та розваг, забувши і про свої обов'язки, і де він та що з ним. Вабили його і видовища та штукарі, і дівчата, хоч і горів увесь соромом. Водночас не мав сили відірвати погляд від пишної, розошатненої, геть підпилої шинкарки Вустини, яка, найнявши музик, танцювала під їхню гру, пристукуючи червоними патинками, і співала, зібравши до себе чи не все майданище, сороміцьких співанок, вихором крутячи навколо себе дебелого і заповзятого козака-нетягу:

Та козак за словом не ліз до кишені і під загальний регіт та захоплення, підморгуючи очима навколишнім дівчатам, продовжував:

Метнувши знову знадним лукавим зизом великих чорних очей на напарника, Вустина не здавалася, а ще завзятіше співала.

Козак, танцюючи, зняв із себе розшитого череса і подав його Вустині, аж навкілля ахнуло. Шинкарка, як у вогні розпалена, стала перед козаком, узявшись руками в боки, щось на ходу звеліла гравцям і зготувалася ще співати, та козак не дав їй продовжити, схопив у оберемок, затис, мов у кліщах, і при всьому людському тлумищі почав палко цілувати в уста.

Чи то вже вона була геть знесиленою, чи п'яною, але не боронилася від цілунків, а лише