настояний на духмяних травах та білопінному пелюстковому цвітінні садків травневий ранок. Розкидано і сиротливо то там, то тут догорали по ще сонних загравах вогнища. Неймовірна темінь Горохової Діброви була острашливо насторожливою і такою густою, що ніби аж затоплювала все навколо непроглядними туманами і димами, що змішалися в нероздільність. Опітніле і наморене тіло ласкаво і приємно освіжав ранішній протяг-свіжак, обдуваючи Сірка благодатною прохолодою. Втомлену свідомість лоскітливо дурманили татарський шабельник, чебер-чебрець, вовкун, натягач, чорнобиль і молочноцвіття садів, дратували груди ніжністю росисті материнка, спориш, тонконіг, нечуйвітер, росоплач, молочай та бородай...

«Не любить мене гетьман, як і Максима,— зітхнув утомливо й глибоко полковник, простуючи навпомацки до приготованої джурою постелі в повозі, на пахкому торішньому сіні.— Недолюбляє, але терпить»,— отак же помацки поліз він, перехрестившись, на пухову трофейну перину, під бурку-вівчуг — вовчу шубу. Ще якийсь час лежав мовчки у блаженстві і чомусь згадував отого колишнього султанського посланця Хому Кантакузю з підручними, що під виглядом купця організував, як прелегат, тоді в Азаці змовний супротив козакам та різанину.

Згадав лише натимчас, бо духмяність, густа темінь і втома брали своє, і Сірко, не помітивши й коли, немовби провалився крізь землю, заснув. Тільки мить якусь йому ввижалися в тумані білуваті води Азака-Азова в кучерявих вижмурках і осокувато-тугих переливах, над якими у розпеченому вогнищі неба закипало літнє сонце, а зобіч скнів і ржавів, мов підпалений, під повислим серпанком безконечний степ. Тільки на мить, бо тут же і зникло все, не знати як і куди.

Натомість за якийсь час побачив у сні спершу отого серебреника Андрія Тимфу, на якого, що град, сипалися срібні лускаті шеляги-тимфи^[1], а потім із ним зустрів і гетьманового писаря Самійла Трача-Зорку. Самійло, щоправда, лише показався — в благенькім одязі і постолах; за ним зразу ж привидівся отой переповіданий вавілонський чи, може, сузький бучний людський шарварок, велетенська брама-іштар та кровожерний, подібний до Яреми Вишневецького чи до Лаща, римський прокуратор після розп'яття Христа — Понтій Пілат, а обік нього в золоті й парчі великий іудейський синедріон та казково й небачено оздоблені квітами сади Ірода Великого, римського ставленика під наглядом — кого б ви думали? — самого протоотця гетьманового Федора, знаного до посвяти на Січі як Барила за його кадубний голос...

Сон на тому не скінчився, а якось перескочив на Василя Томиленка, чигиринця, що був і сотником на Січі, і кошовим, а став якось разом чигиринським полковником і обозним, а потім перевтілився, уже не знати й як, на Саву Кононовича — переяславського полковника й разом ніби кошового. Та дивним для Сірка в сні було не те все, а інше, не знати чому і відтворене. Бо нагло привидівся граф де Брелсі, і не десь там — у наметі на Січі, що і собі перевтілився в розкішні королівські покої Версаля під Парижем...

Потім пішло і поїхало: показався його екселенція кардинал Джуліо Мазаріні з тонзурою, розбурханий Дюнкерк з п'ятитисячною фортечною залогою, франкський генерал д'Аве, що загинув при штурмі твердині на каналі, який перетинав місто бастіонів, розрив високих і неприступних доокружних мурів по вибухах, дощ стріл із круглих і чотирикутних веж, чимось подібних до польських у Гдині...

Та найхимернішим було в цьому сні те, що Мазаріні зненацька перевтілився в отого корсара-гранда сеньйора дона Базіліо Хуана де Падільо, коменданта форту Ревер, що, зрадивши іспанцям, допоміг козакам взяти і свій форт, і форт Мадрик, приставши до лав козаків. Він же, де Падільо, у сні чомусь стояв велетнем перед загравним полум'ям підпалених вітряків, що горіли свічками на пні, освічуючи згори уже знеможений Дюнкерк... І тож треба отакому приснитися?!.

...Радо виділив Сіркові за наказом гетьмана новоприбулих пішців Максим Кривоніс, тішився й Петро Дорошенко, стаючи на чолі січовиків, хоч ті й ремствували аж як. Зате Сіркові боляче було розлучатися із запорожцями, але не міг він без співчуття дивитися на отих свіжопокозачених посполитих у новому полку. Бо рвалося його серце із жалю до них, голодних і переважно босих та розхристаних. Новий його полк за своєю чисельністю фактично не був полком, а заледве півполком, не мав територіальної назви, як інші, бо складався із сіром-різнозібранців, в основному слобідчан, і перебував у становищі ніби запасного гетьманового, тому й називався в жарт пригетьманською старшиною «Подай-біжи-вернись-стій».

Отож Сірко одягав і ошатував його, годував і ділив на сотні, вчив володіти зброєю, а не кіллям, часто на ходу ведучи в бій у супрязі із Кривоносом. І де хитрощами, у яких Сірко був неперевершеним умільцем, а де підступом, де діяв чутками та обводними штуками, а де навіть і згамзованими опудалами спільників-татар або неймовірною коршунською раптовістю той його полк звільняв міста і села, падаючи на ворога, як Божа кара з неба.

Прокотилася про нього слава спершу від Ладижина до Бершаді, а потім від Верхівки, Олександрівни аж до Умані та Брацлава, Тульчина і Вінниці. І доки Сірко зі своїми п'ятнадцятьма сотнями, без сотні вивідців і півсотні гармашів брав у ніч під святе Одкровення шаленим двобічним приступом Вінницю з її дубовими бастіонами, а новоосвячений пастир України, гетьман, слав послів на сейм,— кривоносівці під Махнівкою наголову і дощенту розбили надвірні хоругви Яреми Вишневецького.

Гетьман Хмельницький, наслухавшись від Івана Богуна про орлів Перебийноса та Сірка, а паче всього про успішні вікторії останнього, дивувався. А коли по взятті Іваном Сірком та іншими Вінниці сотник тоді ще гетьманового дознавального відділу Гнат Турлюн доповів гетьманові, що Сіркові сотні, за винятком окремих пішаниць, уже оконені і озброєні,— той не повірив Турлюнові й грізно повелів і Кривоносові, і Сіркові (що саме, нагло взявши здвобіч Бар, спішно прямували до Кам'янця-Подільського) негайно вернутися під Махнівку для спільного походу з полковником Книшею на Білу Церкву і Пилявці.

Гризли себе й чухали, досадуючи, потилиці обидва відчайдухи-полковники. Адже втрачали видимі можливості наступати далі і навіть обурювались отим ніби аж безглуздим гетьмановим наказом, але ослухатися — бо міг за те й на горло скарати! — не посміли. Пояснювали собі те безглуздя чимось їм незнаним...

Боліли й судомились у Сірка руки після побоїщ, мозолями взялися долоні і обросли поволі шкарубкістю, стали геть великуватими ноги від вершникування... Довго носили козаки приполами землю на могили