ЛитВек - электронная библиотека >> Сол Беллоу >> Современная проза >> Дар Гумбольдта

Сол Беллоу Дар Гумбольдта

Дар Гумбольдта. Иллюстрация № 1

Збірка балад, видана Гумбольдтом фон Флейшером у тридцятих роках, одразу ж здобула приголомшливий успіх. Гумбольдт був саме тим, на кого всі чекали. Принаймні я, на Середньому Заході, можу вам зізнатися, справді чекав нетерпляче. Письменник-авангардист, перший із нового покоління, вродливий кремезний блондин, серйозний, дотепний, освічений. Саме такий був цей хлопець. Усі газети відгукнулися на його книжку рецензіями. Фотографію, що з’явилася у тижневику «Тайм», не супроводжували жодні закиди, а в журналі «Ньюзвік» його навіть хвалили. «Арлекінові балади» викликали в мене бурхливе захоплення. Тоді я був студентом Вісконсинського університету й день і ніч думав лише про літературу. Гумбольдт показав мені, як можна творити по-іншому. Я був у захваті. Я заздрив його удачі, його таланту, його славі, а в травні подався на Схід, щоб поглянути на нього і, як пощастить, познайомитися особисто. Подорож ґрейгаундівським автобусом, що їхав через Скрентон, тривала близько п’ятдесяти годин. Та я цим не переймався. Вікна в салоні були відчинені, і я міг насолоджуватися чудовим краєвидом. Уперше в житті бачив справжні гори. Дерева саме випускали молоденькі листочки. Це нагадувало «Пасторальну симфонію» Бетговена. Я почувався залитим зеленню.

Мангеттен теж був прекрасний. Я винайняв кімнату за три долари на тиждень і влаштувався продавцем щіток: мав ходити зі своїм крамом від дверей до дверей. Усе викликало в мене шалений захват. Написавши Гумбольдтові довгого, сповненого похвал і вдячності листа, я дістав запрошення у Ґринвіч-Вілледж[1]. Він мешкав на Бедфорд-стріт, неподалік від Чамлі[2]. Спершу пригостив мене чорною кавою, а потім налив джину в ту ж чашечку.

— Що ж, ти доволі милий хлопець, Чарлі, — сказав він мені. — А чи не потайний трохи? Гадаю, тобі загрожує передчасне облисіння. А які прекрасні, великі й виразні в тебе очі! Проте головне, що ти, без сумніву, любиш літературу. Ти сприйнятливий.

Саме він запровадив це слово у вжиток. «Сприйнятливість» згодом стало модним слівцем. Гумбольдт був дуже добрий до мене. Представив мене своїм знайомим у Ґринвіч-Вілледжі та дістав мені книжки для написання рецензій. Я завжди його любив.

Гумбольдтів успіх тривав близько десяти років. Наприкінці сорокових його щаслива зірка почала згасати. А на початку п’ятдесятих я й сам став знаменитим. І навіть заробив купу грошей. Ох, гроші, гроші! Гумбольдт дорікав мені через них. В останні роки життя, перебуваючи в не надто пригніченому стані і коли не був замкнутий у божевільні, він вештався Нью-Йорком, патякаючи про мене і мій «мільйон доларів».

— Візьміть хоча би Чарлі Сітрина. Він приїхав із Медісона, штат Вісконсин, і постукав до мене в двері. А тепер у нього мільйон доларів. Який письменник чи інтелектуал заробляє такі гроші? Кажете, Кейнс. Добре. Кейнс — постать світового рівня. Геній економіки, зірка Блумзбері[3], — казав Гумбольдт. — До того ж одружений із російською балериною. Звідси й гроші. Та хто, до дідька, той Сітрин, щоб стати таким багатим? Ми колись були близькими приятелями, — саме так він і сказав. — Але з цим хлопцем щось не так. Заробивши стільки грошей, чому він поховав себе у глушині? Чому він у Чикаґо? Боїться, що його викриють.

Коли його розум був досить ясний, він використовував увесь свій хист, щоби мене ганити. Він добряче постарався.

А гроші були зовсім не тим, чим я переймався. О Боже, ні, те, чого я хотів насправді, так це творити добро. Всім серцем я прагнув робити щось хороше. І ці пошуки добра брали свій початок у моєму ранньому й химерному відчутті життя. Я занурювався у тьмяні його глибини і схвильовано та відчайдушно намагався намацати сенс. Я був людиною, яка добре знала про розмальовану завісу реальності, про майя, про куполи з вітражами із безлічі кольорових скелець, що забарвлюють біле сяйво вічності, яке тремтить у глибокій порожнечі, і таке інше. Я був просто схиблений на таких речах. Гумбольдт насправді про це знав, але, наближаючись до кінця своїх днів, не міг дозволити виявити до мене хоч якусь симпатію. Хворий і ображений, він би мені не попустив. Він постійно наголошував на суперечності між «розмальованою завісою» та великими грішми. Але суми, що їх я заробляв, прийшли до мене самі. Капіталізм, із якихось невідомих сміховинних причин, приніс їх мені сам. Світ приніс їх мені. Учора я прочитав у «Волл-стріт джорнел» про меланхолію достатку: «Ніколи за всю п’ятитисячолітню “писану” історію людства, ще не було стількох заможних». Розум, понівечений п’ятьма тисячоліттями вбогості, вітає такі зміни. А серце не може їх прийняти. Іноді воно просто відмовляється таке прийняти.

У двадцятих роках чиказькі дітлахи під час березневої відлиги полювали на скарби. Вздовж краю хідників утворювалися кучугури брудного снігу. Коли вони танули, і вода, виблискуючи на сонці, струмочками стікала в рівчаки, можна було вполювати розкішну здобич — кришечки від пляшок, коліщатка від різних пристроїв, монети з викарбуваними на них головами індіанців. А минулої весни я, вже майже літній чоловік, виявив, що зійшов із хідника і йду вздовж рівчака, вдивляючись у нього.

Навіщо? Що це я робив? Сподівався знайти десятицентову монетку чи срібних півдолара? І що далі? Не знаю, яким чином дитяча душа повернулась у мене, але вона таки повернулась. Усе тануло. Лід. Розважливість. Зрілість. Що би Гумбольдт сказав на це?

Коли до мене доходили чутки про його нищівні висловлювання на мою адресу, я часто ловив себе на думці, що погоджуюся з ним.

— Сітрину дали Пулітцерівську премію за його книжку про Вільсона і Тьюмелті[4]. А я вам скажу, що Пулітцер — це для жовторотих курчат. Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тому навіть, коли ти ґиґнеш, першими словами в некролозі будуть: «Лауреат Пулітцерівської премії відійшов у вічність».

Я подумав, що в цьому справді щось є.

— А Чарлі двічі одержав Пулітцера. Спершу вийшла ця солоденька п’єса, що принесла йому успіх на Бродвеї та права на екранізацію. Він одержав свій відсоток від касових зборів! Я не скажу, що він справді вдавався до плагіату, але таки вкрав щось у мене — мою особистість. Він наділив нею свого героя.

Навіть тут, хоч як дико це звучало, він, можливо, мав рацію.