розкритим томиком Паскаля на столі, щоб згаяти час. Коли я заперечив проти того, щоб Фуонг допитували без мене, він одразу ж погодився, глибоко зітхнувши; у його зітханні вчувалось, як він втомився від Сайгона, від спеки, а може, й від життя.

Він сказав по-англійськи:

— Пробачте, що я змушений був попросити вас прийти сюди.

— Мене не просили, мені наказали.

— О, ці тубільні поліцейські, вони нічого не розуміють. — Його очі не відривались од розгорнутого томика «Думок» Паскаля, наче він і справді поринув у сумні міркування цього автора. — Я хочу поставити вам кілька запитань... Відносно Пайла.

— Краще б ви поставили ці запитання йому самому.

Він обернувся до Фуонг і різко спитав її по-французьки:

— Скільки часу ви жили з мосьє Пайлом?

— Місяць... Не знаю... — відповіла вона.

— Скільки він платив вам?

— Ви не маєте права ставити їй такі запитання, — сказав я. — Вона не продається.

— Адже ж вона і з вами жила? — раптом спитав він. — Два роки?

— Я — кореспондент, що має повідомляти про вашу війну, коли ви даєте йому таку змогу. Не вимагайте, щоб я постачав матеріали і для вашої скандальної хроніки.

— Що ви знаєте про Пайла? Прошу відповідати на мої запитання, містере Фаулер. Повірте, мені неприємно допитувати вас. Але справа серйозна.

— Я не донощик. Вам і так відомо все, що я можу розповісти про Пайла. Вік — тридцять два роки, працює в місії економічної допомоги, національність — американець.

— Ви, здається, його друг? — сказав Віго, дивлячись повз мене, на Фуонг.

Тубілець-поліцейський приніс три чашки чорної кави.

— А може, ви хочете чаю? — спитав Віго.

— Так, я справді його друг, — сказав я. — Чом би й ні? Рано чи пізно мені доведеться поїхати звідси додому. Я не можу взяти її з собою. А з ним їй буде непогано. Це розумне рішення. І він каже, що одружиться з нею. Він і справді на це здатний. По-своєму він хороший хлопець. Серйозний. Не такий, як ті горласті виродки з «Континенталю». Тихий американець, — уточнив я таким тоном, як сказав би «голуба ящірка» або «білий слон».

Віго погодився:

— Атож. — Він ніби шукав на столі слова, щоб передати свою думку так само влучно, як це зробив я. — Дуже тихий американець.

Він сидів у своєму маленькому душному кабінеті, чекаючи, щоб хтось із нас заговорив. Коло його обличчя дзижчав москіт, а я дивився на Фуонг. Опіум робить людину кмітливою, можливо, тому, що заспокоює нерви і вгамовує почуття. Ніщо, навіть смерть, не здається надто важливим. Фуонг, подумав я, не зрозуміла його тону — сумного й безнадійного, а англійську мову знала дуже погано. Сидячи на твердому конторському стільці, вона все ще терпляче очікувала на Пайла, а я вже перестав його чекати і бачив, що Віго розуміє нас обох.

— Як ви з ним познайомилися? — спитав Віго.

Чи варто йому пояснювати, що це Пайл познайомився зі мною, а не я з ним. Уперше я побачив його у вересні минулого року, коли він переходив площу перед «Континенталем»; цього молодика, якого ще не зачепило життя, доля кинула в нас, наче спис. Довгоногий, коротко підстрижений, ще по-студентському наївний, він, здавалося, не міг нікому заподіяти зла. Столики на вулиці були майже всі зайняті.

— Ви дозволите? — підкреслено ввічливо спитав він.— Моє прізвище Пайл. Я тут новачок.

Він зручно вмостивсь на стільці, обхопивши рукою спинку, і замовив пиво. Раптом він прислухався, вдивляючись у сліпуче сяйво полудня.

— Це граната? — спитав схвильовано, з якоюсь надією.

— Швидше вихлоп автомобіля, — сказав я і раптом пошкодував, що розчарував його. Як швидко забуваєш власну молодість: колись і мене цікавило те, що, за браком кращого слова, називають «новинами». Але гранати мені вже набридли, про них тепер побіжно згадували десь на останніх сторінках місцевої газети: стільки-то вибухнуло минулої ночі в Сайгоні, стільки-то в Шолоні, — до європейської преси вони більше не потрапляли. На вулиці з’явилися граціозні тоненькі фігурки в білих шовкових штанях і довгих, вузьких, з розрізами на стегнах кофтах з рожевими та ліловими візерунками; я дивився на них з тугою і знав, що таку саму тугу відчуватиму й тоді, коли назавжди залишу цей край.

— Гарненькі, правда? — спитав я, потягуючи пиво, і Пайл неуважно поглянув, як вони йшли вгору вулицею Катіна.

— Нічого, — сказав байдуже: як видно, був людина поважна.— Посланник дуже стривожений через ці гранати. Було б дуже прикро, каже він, коли б стався нещасливий випадок — з ким-небудь із нас, звичайно.

— З ким-небудь із вас? То справді було б неприємно. Конгресові це не сподобалось би.

Чому нам завжди так хочеться дражнити простодушних? Може, всього десять днів тому, готуючись до майбутньої подорожі, він бродив по міському парку Бостона з купою книжок про Далекий Схід і Китай. Він навіть не чув, що я кажу, — так був захоплений проблемами демократії і відповідальністю Заходу; він твердо поклав собі — я довідався про це дуже швидко — робити добро, і не якійсь одній особі, а цілій країні, континенту, всьому світові. Що ж, тепер він був у своїй стихії, перед ним лежав усесвіт, який треба було вдосконалити...

— Він у моргу? — спитав я Віго.

— Звідки ви знаєте, що він мертвий?

Це було недоречне, типове для поліції запитання, не гідне людини, що читає Паскаля і так по-дурному кохає свою дружину. Не можна кохати, коли не маєш інтуїції.

— Ні, я не винний, — сказав я, переконуючи себе, що це правда. Хіба Пайл не чинив завжди так, як хотів?

Я намагався знайти в собі хоч яке-небудь почуття, хоч образу на поліцію за те, що вона мене підозрює, але марно. Пайл сам був винний у всьому.

«А чи не краще нам усім померти?» — розмірковував у мені опіум, і я крадькома глянув на Фуонг: для неї це, напевне, буде удар. Вона, мабуть, по-своєму любила його — хіба вона не кохала мене і не покинула задля Пайла? Вона зв’язала свою долю з молодістю, з надією на майбутнє, з поважністю, а вони підвели її ще більше, ніж старість і спустошеність. Фуонг сиділа, поглядаючи на нас, і я подумав: «Вона все ще нічого не розуміє. Краще, мабуть, забрати її звідси, перше ніж вона збагне, що сталося». Я був ладен, не вносячи в справу ясності, відповідати на будь-які запитання, аби тільки швидше закінчився цей допит, а потім розповісти їй усе на самоті, якнайдалі від поліцейського ока, твердих конторських стільців та голої електричної лампочки, навколо якої кружляють метелики.

Я спитав Віго:

— Який час вас цікавить?

— Між шостою та десятою вечора.

— О шостій я заходив у «Континенталь»