Братство в дорозі ще від світанку. Об край бляшаної оббитої миски розбивається яєчна шкаралупа, коротка пауза — і вона розтріскується. Охоронна плівка лускає, життєвий слиз падає у воду, жовток вливається в неї каламутним щастям.

Ма-Бе

Розплющити очі — важко. Коли він намагається це зробити, то бачить затінену Марі-Берт, вона сидить схильцем на табуреті, бубонить щось, часом зітхає, притискаючи хустинку до губ. Здається, вона зараз не тут, проте біда загніздилася в ній глибоко. Вона спить, чи тихо сама зі собою розмовляє? Як вона змінилася! Пошук нових сховків, сварки з власниками помешкань, постійний страх, коли дорогою, що веде до Тура, гримить військовий транспорт, щораз більше зусиль, затрачених на роздобування найпростіших харчів — все це відбилося в її тілі, у кожній зморшці її шкіри, у синіх колах круг очей.

То трапилося в кав’ярні «Де Фльор». У жовтні чи листопаді 1940? Він уже півроку був сам. Мадмуазель Ґард пішла 15 травня того року на місце збору, до зимового велодрому, і більше не повернулася. Монпарнасом ходили чутки, що тисячі німецьких біженців, навіть якщо вони — ті ж нещасливці-утікачі, доставлено як «ворожих іноземців» у Піренеї, до концтабору Ґюрс на південному заході Франції. Їх змели в купку великою мітлою, немов опале листя. П’ятьма днями раніше розпочався німецький прорив в Арденнах. Так що доктор Тенненбаум мав рацію, пошепки заклинаючи їх у готелі «Де ла Пе» на бульварі Распай:

Тікайте, поки є ще час! Послухайтеся мене: тікайте!

Художник не може думати про Ґард без гнітючого відчуття провини. Він щоразу бачить її постать з маленькою шкіряною валізочкою. Вона ще раз повертає голову, усміхається до нього через плече. Мадмуазель Ґард! У сні, який повторюється знову і знов, він бачить, як вона мовчки сидить на краю його ліжка, без докору, тільки запитання в величезних очах. Художник залишається один, дезорієнтовано блукає вулицями кварталу Монпарнас. Деламбр, Шом’єр, Шампань Прем’єр, пасаж д’Анфер. І щоразу, звертаючи в Пекельний пасаж, він здригається. Багато хто поїхав геть.

Він має зустрітися в кав’ярні з подружжям Кастен, щоб обговорити доставку однієї картини. Моріс Закс уже там, поруч з ним чорноволоса красуня, десь він її уже бачив. Очі мружаться, як же її звати? Мадлен Кастен представляє йому її: Марі-Берт Оранш. А художник-американець поруч стиха каже йому на вухо:

Ти ж пригадуєш: «Розхитана» Макса Ернста.

Згодом він дізнається, що Моріс Закс нахилився до Мадлен Кастен, докоряючи їй з цинічною іронією:

Ви познайомили його з Марі-Берт, як необачно! Ви підписали йому смертний вирок.

Вона вважається напівбожевільною музою, за якою пропадали сюрреалісти. Їй тридцять чотири роки, у неї таке гарне, сумне молочно-біле обличчя і, видається, що вона безмежно нещасна… Він знає, що вона дев’ять років була дружиною німецького художника, на Монпарнасі всі про всіх усе знають, а якщо про когось щось невідомо, завжди можна скористатися всюдисущими плітками. Вона приїхала до Парижа зі строгого пансіонату, де її навчали сестри-монахині, вона зголодніла за життям, їй хотілося пригод. Вервиця і божевільне кохання. Подейкують, що коли їй було вісімнадцять, її фотографував оголеною Мен Рей. І Макс викрадає її, справді, його розшукує поліція, проте врешті перелякані батьки Оранш здаються і погоджуються на одруження, 27 листопада. За дев’ять років у неї залишається тільки шалена невиліковна лють, єдине, що її ще пов’язує з Максом.

Вона була його дружиною до осені 1936, поки він не познайомився в Лондоні з Леонорою, цією красивою маленькою бестією, і відразу ж закохався. Ма-Бе зненавиділа її, ще навіть не побачивши. Вона не збиралася легковажно поступитися своїм місцем юній bourgeoise, яка малювала і називалася Карринґтон та з’явилася, коли Макс саме роззирався за свіжою музою. Він потребував її, проте використав швидше, ніж навіть намалював.

Покидьок, le salaud! Сичала вона пізніше у «Куполі», розповідаючи йому цю історію, і Сутіна перелякала лють, з якою вона проклинала Макса. Вона вся тремтіла, здавалося, зараз вона почне хапати посуд і жбурляти ним об стіну. Вона розповідала поспіхом, незважаючи на нього, їй просто треба було витиснути з себе це, свою зачаєну, вимордовану люттю біду. Макс поїхав зі своїм англійським трофеєм до Ардеш, одного разу принижена Марі-Берт навіть вистежила коханців у їхньому гніздечку в Сен-Мартен д’Ардеш, вона добре знала цю місцевість, тут жила її родина. Вона заявилася до власниці будинку Фанфан, пила в гаморі кнайпи, сипала прокльонами, благала і молила. Макс ще раз повернувся до неї, пробув цілу зиму 1937/38 року з Ма-Бе в Парижі, покинувши свою Anglaise там на півдні в Ардеш саму. Леонора переживала муки ревнощів і покинутості, написала в напівпритомному стані книжку Little Francis, зобразила в ній Ма-Бе в образі Амалії, яка розтрощує їй, красуні, молотком кобилячу голову. Ма-Бе під якимось приводом виманила її до Парижа, там суперниці вчепилися одна одній в волосся, вони билися і дряпалися, як дві скажені кішки. Він мій, ти що, досі не зрозуміла? Макс приязно споглядав цю сцену, а тоді весною 1938 року повернувся в Ардеш до своєї прекрасної англійки. Ма-Бе остаточно програла бій.

Табурет совається, пасма брудного волосся падають їй на очі, які часами примикаються, губи беззвучно ворушаться. Сутін бачить це крізь завісу вій, що він може для неї зробити, він не виходить з дрімотного стану, заколисаний лагідним морфіном. Розплющувати очі важко.

Зараз вона сиділа біля нього така загублена, що він би дуже хотів її намалювати. Коли Сутін бачив нещасних жінок і дітей, його немов струм пронизував, він впізнавав у них самого себе, було в них щось, що переходило і на нього, а коли його великий палець втирав у полотно їхнє нещастя, то воно ставало його нещастям. А втім — до Ма-Бе. Сюрреали використовували своїх муз і викидали, як брудні шкарпетки. Музи були непередбачувані, напівбожевільні, вони ширили хаос, їх можна було отримати за кілька коктейлів, дешеві шалені музи. Він ще пам’ятав, про що перешіптувалися в кав’ярнях. Роман Бретона з божевільною розпалював фантазію, його Надя, його прекрасна божевільна! Він просторікував про її чистоту, жінка-дитя, одночасно невинна і мерзенна, вітряна наречена, що електризувала короля сюрреалістів. Ма-Бе була лиш однією з багатьох, їй подобалася її роль, тремтлива близькість до божевілля, істеричні вибухи, яскраве вбрання, злі жарти. Вона ворожила їм на руці, жебоніла якісь незрозумілі фрази, затуманювала голову дадамаксам. І нікого не цікавило, що бували хвилини, коли вона доходила до межі розпачу, не знала, що робити