— Моїй напарниці це скажи, не мені.
— Де вона?
Я набрав Франческу і попросив її вийти надвір.
Напарниця вилетіла через тридцять секунд. «Засранець» тупцяв на місці. Він почувався явно не у своїй тарілці.
— Вибач. Я був неправий.
— Серйозно?
— Я був неправий, вибач, — знову вичавив з себе хуліган. І почервонів так, як уміють червоніти тільки біляві.
— ОК. Гаразд. Приймається, — і Франческа подивилась на кривдника поглядом Джорджа Вашинґтона з однодоларової банкноти.
— Кевін. Рядовий Кевін Вітакер, — чолов’яга простяг мені руку, більше схожу на лопату зі штирями.
— Ендрю.
— Вибачте ще раз. Я не хотів. Ніколи не повториться.
Я не курю, але мені раптом захотілося закурити.
— Тримай її як жінку, ніжно й обережно. Але міцно. — А якщо я її не люблю? — Послухай. Ти можеш її не любити, але вона жінка, і до неї треба ставитися з повагою. Ти можеш її не любити. Але треба бути чемним і знати, як з нею поводитись. Полковник Вескотт тримав у руках автоматичну гвинтівку М4, і очі його світилися таким м’яким світлом, яке буває тільки в погляді закоханого чоловіка, що вранці дивиться на свою сплячу красуню. Коли прийшли холоди, у Вескотта з’явилася нова розвага — тягати мене на кожній перерві в тир. Закрите стрільбище на авіабазі ніколи не буває порожнє. Тут щодня й щогодини, з ранку до вечора проходять тренування і стрільби. — Я бачу, ти вмієш поводитись зі зброєю. Де навчився? — Та так… — пробурмотів я. — Був досвід. — І де саме? Я не люблю згадувати історію, яка відбулась майже сімнадцять років тому в одній з гарячих точок, і тим більше розповідати про ті події, тому вдав, що не почув полковника. Вескотт уважно подивився на мене, ніби зіставляючи дані мого резюме з моїм місцезнаходженням сімнадцять років тому. — АК-47 — це як залізна палиця. Зблизька б’є добре, здалеку гірше. А ще її не можна вдосконалити. Дрючок він і є дрючок. Забудь про нього. Тримай оце! — і Вескотт простяг мені гвинтівку М4. — Найкращий варіант для початківця. Ця дамочка навчить тебе добре стріляти! Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто. Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текст зовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї. — Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів! — Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний. — ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів! Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо. — Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними. Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно. — Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз. Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив. — У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову! — У живіт теж непогано! — Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай! Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив. — Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання… — Полковнику, а ви любите полювання? — Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.
У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору. Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ. Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме. Питаю напарницю: — Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент? — Ага. — ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я. Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту. В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу: — Франческо, відкрий мені, будь ласкава, файл зі своїми розрахунками, я хочу звіритись. Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає: — А нема в мене розрахунків… — Що-о-о-о?! — Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця. — Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт. Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє… — Франческо, я тебе вб’ю!!! У мене
* * *
— Тримай її як жінку, ніжно й обережно. Але міцно. — А якщо я її не люблю? — Послухай. Ти можеш її не любити, але вона жінка, і до неї треба ставитися з повагою. Ти можеш її не любити. Але треба бути чемним і знати, як з нею поводитись. Полковник Вескотт тримав у руках автоматичну гвинтівку М4, і очі його світилися таким м’яким світлом, яке буває тільки в погляді закоханого чоловіка, що вранці дивиться на свою сплячу красуню. Коли прийшли холоди, у Вескотта з’явилася нова розвага — тягати мене на кожній перерві в тир. Закрите стрільбище на авіабазі ніколи не буває порожнє. Тут щодня й щогодини, з ранку до вечора проходять тренування і стрільби. — Я бачу, ти вмієш поводитись зі зброєю. Де навчився? — Та так… — пробурмотів я. — Був досвід. — І де саме? Я не люблю згадувати історію, яка відбулась майже сімнадцять років тому в одній з гарячих точок, і тим більше розповідати про ті події, тому вдав, що не почув полковника. Вескотт уважно подивився на мене, ніби зіставляючи дані мого резюме з моїм місцезнаходженням сімнадцять років тому. — АК-47 — це як залізна палиця. Зблизька б’є добре, здалеку гірше. А ще її не можна вдосконалити. Дрючок він і є дрючок. Забудь про нього. Тримай оце! — і Вескотт простяг мені гвинтівку М4. — Найкращий варіант для початківця. Ця дамочка навчить тебе добре стріляти! Я не вперше тримаю в руках M4. Ця штука з калібром 5.56, як говорить полковник, красива, примхлива і, як будь-яка жінка, любить увагу та догляд. Тільки за цих умов вона викладатиметься на всі сто. Справді, це не «Калашніков», що стріляє дешевими набоями і простий, як залізна довбня. Однак я не буду обговорювати й порівнювати ці два автомати. По-перше, текст зовсім не про це, по-друге, я не спеціаліст. А по-третє, я справді не люблю вогнепальної зброї. — Знання тут потрібні мінімальні, — полковник заклав руки за спину, розправив плечі, розставив ноги й викотив груди колесом. — Тут важливе чуття, око, тип зброї і практика. Багато, багато практики. Ану, давай! Ціль номер 4, дистанція 50 футів! — Sir, yes, sir! — я зробив одиночний постріл і чорний прямокутник, розміром з цеглину, став червоний. — ОК, це було зовсім не важко. Ціль номер 7, відстань 150 футів! Ціль номер 7 — намальований зловмисник, що наставив на тебе зброю. Одиночний постріл. Мимо. Коротка черга з трьох пострілів. Мимо. — Ніколи не стріляй чергами на далеку відстань, — наставляв Вескотт. — Черга добра для ближнього бою або коли цілі стоять близько одна до одної. У цьому разі стріляй одиночними. Я спробував ще раз. Куля влучила в лівий нижній кут цілі — читай, зловмисникові в стегно. — Андрію, політ кулі — це парабола. Знаючи відстань, масу, швидкість польоту кулі і врахувавши поправку на вітер, ти можеш приблизно уявити кут. Ти ж це щодня робиш, коли розраховуєш траєкторію супутника. Ось, наприклад, на снайперському прицілі є спеціальні поділки. Там усе можна розрахувати. І на гачок тисни, коли видихаєш. Давай ще раз. Я затамував дух, змістив мушку трохи вгору й праворуч і вистрілив. — У живіт! — занервувався полковник. — А треба в голову! — У живіт теж непогано! — Він у бронежилеті. І не затримуй дихання, а стріляй, коли видихаєш — це різні речі. Коли затамовуєш дух, то починає калатати серце і смикаються руки. Давай! Я вираховував параболу секунд двадцять, потім, на видиху, вистрілив. — Молодець! Влучно. Прямо в око! Тільки все одно забираєш трохи лівіше. І двадцять секунд… Поки ти, кадете, розраховуєш, тебе вже десять разів можна було застрілити! З такими темпами хіба що на полювання… — Полковнику, а ви любите полювання? — Ненавиджу, — крізь зуби процідив Вескотт. — От якби в оленя була рушниця, тоді ми були б на рівних. А так це банальне вбивство. І запам’ятай, синку. Найкраща виграна тобою битва, це коли ти навіть не знімаєш рушницю із запобіжника.
* * *
У моєї напарниці дуже специфічне чуття гумору. Якось ми коригували геостаціонарну орбіту наукового супутника. Орбіта проста, корекція невелика. Професор Рассел сказав, що ми це робили сто разів, і вийшов з приміщення. Наглядати за нами залишився офіцер, у якого й без нас було триста справ. Я довго розраховував коефіцієнт обертання та різницю між фактичною і питомою траєкторіями, щоб дати двигунам потрібний імпульс на корекцію орбіти. Одержав результат. Він мені не сподобався. Я перерахував — отримав другий. Тут я захвилювався і перерахував утретє. Вийшло те саме. Питаю напарницю: — Чессіно, який у тебе диференс? 2,54 × 2,75 × 14,45 і 1,02 % обертальний момент? — Ага. — ОК, тоді повертаємо ключі, я запускаю двигуни, — заспокоївся я. Кожен з нас має провести розрахунки на незалежних станціях, і якщо в нас дані збігаються, то ми повинні одночасно повернути ключі й запустити двигуни, як переведуть сателіт на потрібну орбіту. В очікуванні телеметрії я нервуюсь — не дає мені спокою коефіцієнт завалювання. Мені здається, що він завеликий. І я прошу: — Франческо, відкрий мені, будь ласкава, файл зі своїми розрахунками, я хочу звіритись. Франческа піднімає догори свої чорні брови і видає: — А нема в мене розрахунків… — Що-о-о-о?! — Та я просто так сказала, просто за тобою повторила, і ввела те ж саме, що й ти — ти ж ніколи не помиляєшся! — заторохтіла напарниця. — Ти не робила розрахунків?! — я відчуваю, як у мене холонуть кінцівки і на лобі виступає піт. Якщо я раптом помилився в розрахунках, а Франческа просто зваляла дурня, ввела той самий коефіцієнт і повернула ключа, супутник може так закрутити, що потім його вже ніхто не вирівняє… — Франческо, я тебе вб’ю!!! У мене