- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »
упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявого тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…
Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам'яті минулі зустрічі…
Залунала сирена, і команди вишикувалися.
— Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора.
— Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?
— Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат. Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…
Перший сет вони програли з рахунком одинадцять — п'ятнадцять.
Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгим і вузьким обличчям. «Років сорок п'ять — п'ятдесят», — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. «І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про це!..»
Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.
У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:
— Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи. Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.
Гнат зціпив зуби.
— Але?.. Я добре чую «але». Солінд зупинився.
— Ніякого «але» немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона й досі не застаріла, — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.
Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише згодом усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до нього трьох:
— Це до тебе.
Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: «Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров».
Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий, її супутник?
Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п'яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…
Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.
Молодий супутник Реброва, нижчий за нього на голову, мовив холодно:
— Леон.
— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання. Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:
— Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки…
Так-так, не дивуйтеся, два роки. Солінд мій друг, і тому я знаю все про гравців. Починали ви…
— У «Буревіснику».
— Так, у «Буревіснику», потім друга молодіжна збірна континенту, потім перша… Ви спортсмен настрою. Для спортсмена екстра-класу, яким ви, безперечно, є, це велика вада. І, незважаючи на це, я запрошую вас до збірної Землі. По-перше, тому, що, коли пік форми збігається у вас із піком настрою, ви здатні на чудову віддачу. По-друге, вірю: ми з вами зможемо усунути вашу ваду. Звичайно, моя думка ще не рішення Земного спорткомітету, але й вона досить вагома. У вас буде тиждень відпочинку, у вівторок наступного тижня, будь ласка, на тренування.
— Але Валентин… — почав Гнат. Ребров усміхнувся.
— Солінд знає. Він виховав не одного видатного спортсмена. Я вірю у вас, інакше не було б цієї розмови. Від вас залежить перетворити мою віру на впевненість. Ну, до зустрічі.
Ребров по-дружньому стиснув плече Гната і підморгнув. Коли всі троє рушили, Гнат, опустивши голову, постояв з хвилину в задумі й не помітив, що Аларіка на повороті коридору озирнулась і кинула на нього такий же задумливий погляд.
Позаду почулися голоси, кроки — поверталися гравці, й він поспішив до своїх.
— Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната. Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього століття. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель. «Із розв'язанням проблем транспорту зникла й проблема міст», — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцятого століття, і обернувся до Івара. — Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток… — Ребров дуже схожий на Валентина. — Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь. — О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох єдина спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших. У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини. — Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома! Гладишев провинно глянув на приятеля. — Я з Гнатом, Юро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнате? — Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра. — Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем, і зображення зникло. — Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас. Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи: — Іваре, зачекай! Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою? — Я знайомий з двома Аларіками. — З тією, що була із Ребровим?.. — А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва.
— Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната. Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього століття. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель. «Із розв'язанням проблем транспорту зникла й проблема міст», — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцятого століття, і обернувся до Івара. — Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток… — Ребров дуже схожий на Валентина. — Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь. — О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох єдина спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших. У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини. — Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома! Гладишев провинно глянув на приятеля. — Я з Гнатом, Юро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнате? — Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра. — Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем, і зображення зникло. — Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас. Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи: — Іваре, зачекай! Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою? — Я знайомий з двома Аларіками. — З тією, що була із Ребровим?.. — А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва.
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »