Литвек - электронная библиотека >> Василь Головачов >> Научная Фантастика >> Слід босої ноги >> страница 3
До речі, я здивований її присутністю на матчі. Наскільки мені відомо, вона не терпить волейбол.

«Мені це теж відомо», — подумав Гнат, однак промовчав.

— Її телексу не знаю, — провадив далі Гладишев, — але, напевне, його знає Ребров.

— А чому в неї інше прізвище?

— Сергій Ребров загинув два роки тому під час ліквідації аварії на підводній фермі.

Гнат нерозуміюче втупився в Гладишева.

— Загинув? Ребров загинув? Чоловік Аларіки… Отже, вона тепер самотня?

— Ну, цього я не знаю… Що, зачепило? Подзвони їй. — Івар засміявся і помахав рукою. — Гаразд, бувай. А телекс Мая Реброва: три одиниці сорок сім тринадцять ес бе. Він живе десь на Курилах, точної адреси, на жаль, не знаю.

Гнат постояв з хвилину, мружачись від сонця, зітхнув глибоко, записав телекс і теж поспішив до ліфта.

Пізно ввечері він вимкнув у кімнаті освітлення, походив з кутка в куток у пітьмі, потім задивився в оксамитову гладінь неба. Зринула в пам'яті розмова з тренером, коли Гнат був ще у другій збірній.

«Ти чудовий конструктор, я чув це від Травицького, — сказав Солінд. — Але ти ще здібніший волейболіст. Я далекий від того, щоб вважати волейбол короною спорту, як Кирило Травицький од того, щоб вважати діяльність конструктора ТФ-апаратури вершиною творчої роботи. Але колись випаде тобі вибирати…»

— Вибирати, — вголос повторив Гнат. Він не хотів вибирати. Хотів бути і конструктором, і гравцем, спортсменом вищого класу, і не бачив причин кинути чи те, чи те заняття. Так, сучасний волейбол вимагав таких навантажень і забирав стільки часу, що багато хто з гравців міг займатися лише спортом і нічим іншим; творчим, пошуковим, але спортом. А Гнатові ставало тоскно, коли він три дні підряд не надягав на голову контактор і не «занурювався думкою» в глибінь чергової проблеми, відчуваючи при цьому незбагненне задоволення, що знімає будь-яку фізичну втому.

Вибирати… Ні, цей час іще не настав, і дай боже, щоб він не настав зовсім. З іншого боку, Гнат розумів, що якби Травицький чи Солінд були настирливіші, то вибір зміг би уже відбутися, причому не на користь того, хто пропонує.

Гнат помилувався небом і сів перед віомом.

Стіна кімнати щезла, і перед ним виникла інша кімната, майже така сама, як і в нього: одна стіна в чашечках кристалобібліотеки, біля другої стіл, два крісла, з третьої виросло ліжко, четверта — суцільне вікно у ранній ранок.

«У них уже розвидняється? Ага, стривай. Івар же казав, що живуть Реброви на Курилах…»

Просто перед Гнатом сидів Май Ребров і вичікувально дивився на нього, нічим не виказуючи свого здивування чи нетерпіння. Гнат відчув, що червоніє.

— Доброго ранку.

— Доброго вечора.

— Вибачте, що турбую… я, власне…

— Хочете поділитися думками про минулу першість?

— Та… н-ні! Дайте мені, будь ласка, телекс Аларіки, — бухнув Гнат відверто. Ребров продиктував номер і знову глянув на Гната, все такий же рівний і спокійний, з плавними й точними рухами.

— Все?

Гнат кивнув і одразу віом став білим, як молоко, — Ребров вимкнув канал зв'язку зі свого боку.

— Х-ху! — з полегкістю зітхнув Гнат і засміявся. — Кремінь, а не людина! Нічим його не здивуєш! Але ж і я нахаба! Для чого мені її телекс? Що я їй скажу? Аларіко, привіт, як життя? Не забула, як ми з тобою?.. Тьху! Що б вона відповіла на моє запитання? П'ять років — і ні голосу її, ні зображення, тільки дедалі рідше і бурхливіше — сплески спогадів у сумбурних снах на світанку, коли явина переплутується з маренням і ятрить душу рана в пам'яті… Й уже два роки вона без чоловіка!.. Чорт! Яке мені до цього діло? Все було з'ясовано п'ять років тому, часу достатньо, щоб вилікувати будь-кого! Але чого раптом барометр настрою повернув стрілку на поділку «Чекання»? Чого так нестерпно хочеться побачити Аларіку, поговорити?..

Гнат набрав телекс Томаха. Це була єдина людина, з якою він міг поділитися горем, радістю, сумнівами чи тривогами…

Розділ 2. ПОЯВА ДЗЕРКАЛ

О третій годині ночі Богданов підвівся з-за пульта обчислювача, зняв з голови контактор і кинув Станіславу Томаху, що сидів поруч у самих шортах:

— Порядок. Причина помилки в другому ряду комплексного змінного. Регімантас сподівався на свій геній математика і… навіть автомат не встиг би пройти всі етапи розв'язання задачі за той час, який лишався в нього до аварії.

— Я радий і не радий, — хрипко відповів Станіслав, теж встаючи і потягуючись. — Шкода, що так сталось, і добре, що тягар провини не лягає на працівників управління. Негарно, коли аварії трапляються наперекір усім вжитим заходам, але вже зовсім погано, коли вони трапляються з вини рятувальника. Може, поспимо тут? Все одно до ранку кіт наплакав…

— Ні. — Богданов надягнув сорочку. — Дружина непокоїтиметься. Я обіцяв, що буду сьогодні… себто, уже вчора ввечері.

— Тоді і я піду.

Станіслав зв'язався з диспетчером обчислювального центру, сповістив йому, що машина звільнилась, і не встиг вимкнути віом, як зображення в ньому змінилося: перед інспекторами виникла темна кімната, всередині якої вгадувалася розстелена постіль, а в світлому конусі передачі стояв молодий, міцної статури чоловік. Обличчя у нього було відкрите, вилицювате, очі карі, губи великі, але пругкі. Псувала це обличчя лише нерішуча усмішка.

— Вибачте, що так пізно, — сказав, хвилюючись, юнак; це був Гнат. — Я шукав Станіслава, і мені і дали цей телекс.

— Знайомтесь, — обернувся Томах до Богданова. — Це Гнат Ромашин, я казав тобі про нього. Конструктор ТФ-апаратури.

— Микита, — назвався Богданов і, розглядаючи Гната, подумав: красивий хлопець, однак чогось йому бракує… Впевненості, чи що?

— Власне, я зникаю, — провадив він далі, одягаючи куртку, — а ви поговоріть. С восьмій до мене, Славо.

— Якщо проснусь, — озвався Томах. — Ну, що нового, Гнате? Щось останнім часом я тебе рідко бачу. Де ти пропадаєш? Ти, здається, мав грати за Континентальний кубок? Вибач, що не зміг тобі подзвонити…

Подальшої розмови Богданов не чув. Вийшовши з обчислювального центру, він викликав швидколіт і, відчуваючи втому у всьому тілі, зробив кілька спеціальних гімнастичних вправ. Втома відступила.

Світло в парку було вимкнуте, громаддя центру ледве вгадувалося на тлі нічного неба, але Богданов знав, який оманливий цей зовнішній спокій величезної будівлі, постійно увімкненої в безперервне пильнування аварійно-рятувальної служби, пов'язаної незримою мережею з десятками станцій, баз і патрулів УАРС, з відділами однієї з найширших служб людства. Мільярди людей спокійні в своїх пошуках, устремліннях, експериментах, ризикованих