він бажає, пропонують духовну потіху — одне слово, дбають про те, щоб він не відчував навколо себе ненависті чи сваволі, а лиш необхідність та справедливість, а разом з покаранням також і прощення.

Але нас цього позбавили, бо нас було занадто багато, а часу мало, і зрештою, за що нам було каятися і за що нас було прощати? Тож італійський комісар розпорядився, щоб усі табірні служби далі функціонували аж до остаточного оголошення про від’їзд; тому кухня працювала, наряди прибиральників виконували свої обов’язки як звичайно, і навіть вчителі невеликої школи проводили ввечері уроки, як щодня. Але домашнього завдання дітям того вечора не дали.

Настала ніч, і в ту ніч усі усвідомили, що людям, які це побачать на власні очі, жити далі не варто. Це відчули всі: ніхто з охорони — ні італійці, ні німці — не наважився піти подивитися, що роблять люди, коли знають, що мусять померти.

Кожен прощався з життям тим способом, який найбільше йому підходив. Хто молився, хто пив понад міру, хто хмелів, востаннє віддаючись своїй недостойній пристрасті.

Але матері не спали, вони з ніжною турботою готували на дорогу їжу, мили дітей, пакували речі, і на світанку колючі дроти були обвішані дитячою білизною, яка сохла на вітрі; вони не забули й про пелюшки, про іграшки, подушки і про ту сотню добре відомих їм дрібничок, яких їхні немовлята завжди потребують. Хіба ви зробили б інакше? Якби завтра вас мали вбити разом з вашою дитиною, хіба нині ви б не нагодували її?

У бараці 6 A жив старий Ґаттеньйо з дружиною, безліччю дітей, онуків, зятів і працьовитих невісток. Усі чоловіки в родині були теслями; вони походили з Тріполі, звідки довгими і складними шляхами дісталися до Італії, і завжди мали зі собою робочі інструменти, а ще набір кухонного посуду, акордеони та скрипку, на яких вони грали і під які танцювали після робочого дня, бо були то люди веселі й побожні. Їхні жінки першими серед усіх підготувалися до подорожі, мовчки і швидко, щоб залишився час на жалобу; і коли все було готове, перепічки спечені, клунки зав’язані, вони роззулися, розпустили волосся і розставили на підлозі похоронні свічки, запалили їх за прадідівським звичаєм, посідали на землі колом для голосіння і цілу ніч молилися та плакали. Ми юрмилися перед їхніми дверми, і в душу нашу зійшов незнаний нам раніше прадавній біль народу, що не має землі, біль без надії на вихід, який оживав з кожним століттям.

Світанок заскочив нас, мов зрада; ніби новонароджене сонце вступило у спілку з людьми з наміром знищити нас. Розмаїті почуття, що нуртували в нас — свідома покірність долі, безсилий бунт, побожне смирення, страх, розпач — після безсонної ночі злилися в одне нестримне колективне божевілля. Час розмірковувати і час вирішувати скінчився, і кожен порух розсуду розчинився в нестримному сум’ятті, серед якого, болісні, мов удари мечем, спалахували раз у раз гарні спомини про наші домівки, такі ще близькі у часі й просторі.

Чимало було між нами сказано й зроблено; але про це хай пам’яті не зостанеться.

З абсурдною точністю, до якої нам все ще доведеться звикнути, німці влаштували гучний переклик. «Wieviel Stück?»  ^[1] — спитав фельдфебель в кінці, а капрал рвучко відсалютував йому і відповів, що «штук» є шістсот п’ятдесят і що все в порядку; тоді нас повантажили у великі автобуси і повезли на вокзал у Карпі. Тут нас чекав потяг і конвой на час подорожі. Тут нам дісталися перші стусани — для нас це було таким нечуваним і безглуздим, що болю ми не відчували, ні на тілі, ні в душі. Було тільки глибоке здивування: як можна бити людину, не маючи на неї злості?

Вагонів було дванадцять, а нас — шістсот п’ятдесят; у моєму вагоні нас було тільки сорок п’ятеро, але то був невеликий вагон. Перед нашими очима і у нас під ногами був один з тих знаменитих німецьких військових ешелонів, які не повертаються — оповіді про них ми часто слухали, здригаючись, але ніколи до кінця у це не вірили. Вони були саме такі, крапля в краплю — товарні вагони, замкнуті зовні, напхом напхані чоловіками, жінками, дітьми, мов дешевим товаром, без жодного жалю, і везуть вони їх у ніщо, везуть униз, на саме дно.

Цього разу в цих вагонах сидимо ми.

Усі раніше чи пізніше у своєму житті відкривають, що досконале щастя недосяжне, але мало хто доходить до протилежного міркування: що недосяжною є й досконала нещасливість. Моменти, які не дають здійснитися обом межовим станам, мають ту саму природу — вони випливають з нашого людського становища, що опирається будь-якій безмежності.

Цим станам протистоїть наше завжди недостатнє знання майбутнього; в одному випадку це зветься надією, а в іншому — невпевненістю в завтрашньому дні. Їм протистоїть певність смерті, яка обмежує не тільки кожну радість, але й кожне страждання. Їм протистоять неминучі матеріальні турботи, які засмічують будь-яке тривале щастя і так само наполегливо відвертають нашу увагу від біди, що нависла над нами, даючи змогу усвідомити її тільки фрагментарно, а тому роблять її стерпною.

Саме злигодні, побиття, холод, спрага тримали нас, під час подорожі і пізніше, на поверхні, над тою бездонною прірвою розпачу.

Не воля жити, ані не свідома покірність долі — бо мало є людей, здатних на це, а ми були всього лиш звичайними представниками людства.

Двері зачинили відразу, але поїзд не зрушив з місця аж до вечора. Ми з полегшенням дізналися, куди нас везуть. Аушвіц — назва ця тоді для нас нічого не означала; але вона відповідала якомусь місцю на цій землі.

Потяг їхав повільно, з довгими, виснажливими зупинками. Крізь щілину ми бачили, як повз нас низкою пробігають високі бліді скелі долини Адідже, останні назви італійських міст. Опівдні другого дня ми минули перевал Бреннер, усі підвелися, але ніхто не мовив ані слова. У глибині душі я леліяв думку про повернення і немилосердно уявляв собі, якою могла б бути нелюдська радість від їзди у зворотному напрямку, з відчиненими дверми, бо ж тікати не захоче ніхто, перші італійські назви… тоді я озирнувся і подумав, скільком з нас, убогого людського пороху, судилося загинути.

З сорока п’яти осіб у моєму вагоні тільки четверо знов побачили свої домівки; і цьому вагонові ще чи не найбільше пощастило.

Ми страждали від спраги та холоду; на всіх зупинках ми голосно просили води чи принаймні жменю снігу, але нас рідко вислуховували; конвоїри відганяли всіх, хто намагався наблизитись до ешелону. Дві молоді матері, які ще годували своїх немовлят груддю, день і ніч стогнали, благаючи води. Менш нестерпними були для всіх голод, втома і безсоння, нервове