напруження трохи ослабляло їх; але ночі були одним суцільним страхіттям.

Небагато є людей, які вміють іти на смерть з гідністю, і часто це не ті люди, від яких ми цього сподіваємося. Небагато вміють мовчати і поважати мовчанку інших. Наш неспокійний сон часто переривали галасливі й нікчемні сварки, лайки, стусани і штурхани, завдані насліпо у захист від якогось неприємного, але неминучого доторку. Тоді хтось запалював похмуре полум’я свічки, і зорові відкривалося гнітюче комашіння на підлозі суцільного клубка перемішаних людських тіл, закляклих і зболених, які піднімались раз у раз у раптових судомах, але потім їх відразу долала втома.

Крізь щілину видно було відомі і невідомі назви австрійських міст — Зальцбург, Відень; відтак чеських, і врешті польських. Надвечір четвертого дня холод посилився; потяг ішов крізь безконечні чорні соснові ліси, відчутно піднімаючись вгору. Снігу було багато. То була, мабуть, другорядна лінія, станції були маленькі і майже безлюдні. Ніхто більше не намагався зв’язатися з зовнішнім світом під час зупинок — нам здавалося, що ми вже «по той бік». Потяг зробив довгу зупинку у відкритому полі, відтак надзвичайно повільно рушив далі, аж врешті глупої ночі ешелон зупинився остаточно посеред темної і мовчазної рівнини.

По обидва боки колії, доки сягає око, видно було ряди білих і червоних світел; але не було того невиразного гулу, який здалеку звіщає населені місця. При світлі останньої свічки, коли стукіт коліс затих і затих будь-який людський звук, ми чекали, що буде далі.

Впродовж цілої подорожі поруч зі мною була одна жінка, затиснута, як і я, між одним тілом та іншим. Ми були знайомі вже багато років, нещастя захопило нас разом, але ми мало знали одне про одного. І в ту вирішальну пору ми говорили одне одному речі, про які живі між собою не розмовляють. Ми попрощалися, прощання було коротким; кожен в іншому попрощався з життям. Страху в нас більше не було.

Раптом прийшла розв’язка. Двері з гуркотом розчинилися, у темряві розляглися накази чужою мовою — оте варварське гавкання, яким німці віддавали команди, немов вихлюпуючи свою тисячолітню лють. Перед нами постала широка платформа, освітлена прожекторами. Трохи далі — низка вантажівок. Відтак усе знов замовкло. Хтось переклав: треба зійти з багажами і покласти їх вздовж потяга. За мить платформа закишіла тінями; та ми боялися порушити цю тишу — всі метушились навколо багажів, шукали одне одного, кликали, але несміливо, півголосом.

Віддалік стояло з десяток есесівців, з байдужим виглядом, розставивши ноги. У певну мить вони змішались з нами і тихими голосами, з кам’яними обличчями почали швидко нас розпитувати, одного за одним, ламаною італійською. Розпитували не всіх, тільки декого. «Скільки років? Здоровий чи хворий?» — і залежно від відповіді вказували нам два різні напрямки.

Стояла тиша, така тиша, яка буває в акваріумі або іноді у снах. Ми очікували чогось більш апокаліптичного, а вони здавалися просто охоронцями порядку.

Це збивало з пантелику і розслабляло. Хтось наважився спитати про багаж — йому відповіли «багаж потім»; хтось інший не хотів розлучатися з дружиною — йому сказали «потім знову разом»; багато матерів не хотіли розлучатися з дітьми — їм сказали «добре, добре, бути з дитиною». І все це з безхмарною впевненістю того, хто лиш виконує свої щоденні обов’язки; але Ренцо забарився на мить, прощаючись з Франческою, своєю нареченою, і його одним-єдиним ударом кулака прямо в обличчя повалили на землю: це і був їхній щоденний обов’язок.

Менш ніж за десять хвилин усіх нас, здорових чоловіків, зібрали в групу. Що сталося з іншими, з жінками, дітьми, старими, нам не судилося дізнатися ні тоді, ні пізніше — їх просто безслідно проковтнула ніч. Але нині ми знаємо, що під час цього швидкого і поверхового відбору кожного з нас оцінювали як спроможного або неспроможного працювати на благо Райху; знаємо, що з нашого ешелону в концтабори, відповідно, Буна-Моновіц та Біркенау потрапили тільки дев’яносто шість чоловіків і двадцять дев’ять жінок, а з усіх інших, числом понад п’ятсот осіб, жоден не пережив наступних двох днів. Ми також знаємо, що не завжди застосовували навіть цей приблизний принцип поділу на спроможних та неспроможних і що пізніше діяла простіша система — відчиняли двері вагонів з обох боків, без жодних попереджень чи вказівок новоприбулим. Ті, хто волею випадку сходив з одного боку поїзда, йшли в табори; інші ж потрапляли в газові камери.

Так померла Емілія, якій було три роки; адже німцям здавалась очевидною історична необхідність прирікати на смерть дітей євреїв. Емілія, донька інженера Альдо Леві з Мілана, яка була дівчинкою допитливою, амбітною, веселою і розумною; яку під час подорожі в переповненому вагоні батько з матір’ю зуміли скупати в цинковому цебрі, у теплій воді, яку машиніст-німець, проявивши ганебну слабкість, дозволив злити з локомотива, що віз нас усіх у смерть.

Так умить зникли раптом наші жінки, наші батьки, наші діти. Майже ніхто не мав змоги попрощатися. Ми ще якийсь час бачили їх як темну масу на другому кінці платформи, а потім ми вже не бачили нічого.

Натомість у світлі прожекторів з’явилися два загони дивних істот. Вони йшли шерегами по троє, чудернацьким незграбним кроком, з закляклими руками, з нахиленими вперед головами. На головах у них були кумедні шапочки, а одягнені вони були в довгі смугасті халати, і навіть вночі і здалеку було зрозуміло, які вони брудні й пошарпані. Вони обійшли нас широким колом, щоб не наближатися, і мовчки взялися метушитися коло наших речей, входячи і виходячи з порожніх вагонів.

Ми дивились одне на одного без слова. Усе це було незрозуміле і божевільне, але одну річ ми збагнули. Нас теж очікувала така метаморфоза. Завтра ми теж станемо такими.

Я навіть озирнутися не встиг, як разом з іншими тридцятьма людьми опинився на вантажівці, яка на повній швидкості вирушила в ніч; вона була закрита, і назовні нічого не було видно, але з поштовхів було зрозуміло, що дорога звивиста і вибоїста. Ми без конвою?.. Може, кинутися вниз? Занадто пізно, пізно, ми всі і так летимо «вниз». Зрештою, невдовзі ми зорієнтувалися, що нас таки охороняють — з нами є трохи дивний охоронець, німецький солдат, наїжений зброєю; ми не бачимо його, бо темрява така, що хоч в око стрель, але натикаємось на його жорстку постать щоразу, коли раптовий поштовх вантажівки кидає нас усіх гамузом праворуч або ліворуч. Він вмикає кишеньковий ліхтарик, але не волає «Біда вам, поторочі!»^[2], а натомість ввічливо розпитує нас одного