«навіженство», «помста» тощо. Вважається, що існує щонайменше три визначальних сюжети давньогрецького опису шаленства: затьмарення, мандрівка й ушкодження. Затьмарення здебільшого стосується запаморочення розуму, спричиненого наявністю в організмі чорної жовчі, що, як наслідок, викликає гнівливість. Усе це призводить до ізоляції людини, неймовірно обмежуючи її світ. Натомість ідея, пов’язана з постійним блуканням, уже ґрунтується на переконанні, що шаленство змушує людей вибитися зі звичної життєвої колії, а отже — поневірятися та податися у мандри. Нарешті, шаленство викликає руйнування самої людини, коли вона кидає виклик богам. Міф доволі часто описує безумство як покарання. Але в кожному разі йдеться про втручання якогось «демона», тобто важливу роль неодмінно відіграють надприродні чинники, з яких постає символіка божественного. Ознаки подібного підкорення психіки свідчили про те, що людська вдача змінюється під тиском зовнішнього втручання.

Можливо, саме через ці чинники Сократ вряди-годи розповідав про власного «даймоніона», тобто про «внутрішній голос» як винятковий дар запобігати небезпеці? Ймовірно, це означало, що божество не просто внаджувалося в його психічну конституцію, а ще й давало змогу провісникові західного раціоналізму пожартувати: «Я знаю, що нічого не знаю». Прикидаючись невігласом, кожного разу він немовби заохочував до пізнання самого себе, нехай і в дещо ексцентричний спосіб. Згідно із вченням Сократа, самопізнання становить джерело знання, перетворюючись на необхідну умову людської чесноти. Позаяк той, хто не знає себе, — вельми близький до шаленства.

Безумовно, ми майже нічого не знаємо про Сократа напевно. Наприклад, для Аристофана він був людиною, завдяки якій філософія цілком могла б набути сатиричної форми. Поет залишив по собі комедію «Хмари», її сюжет розгортається навколо філософської школи на чолі з Сократом. Аристофан писав про нього, коли той іще жив, а от інший, більш відомий творець Сократового образу, Платон, був тоді лише дитиною. У комедії «Хмари» автор висміює сократичний спосіб життя як такий, що аж ніяк не відповідає здоровому глузду чи будь-якій практичності. Ба більше, Сократ виступає тут у ролі лідера мистецтва софістики — словесної еквілібристики. З яких причин Аристофан часто зображує цього філософа заледве не дурнем? Насправді відповідь очікувана: бо його поведінка не збігається з конвенціями афінського життя. Насамперед, він усюди ходить босоніж, завше нечесаний і брудний, через що йому конче кортить кинути виклик усталеним цінностям, а його блідий колір обличчя вказує на те, що він звик цуратися перебування на свіжому повітрі. Також Сократ ледь спроможний прогодувати й одягнути себе, не кажучи вже про дітей та учнів. А до того ж, виявляється, він схильний до нападів абстракції. Чи не буде тоді його філософія видаватися не лише нерозумною, а, либонь, і потенційно небезпечною?

Ніби у відповідь на шарж Аристофана Платон у «Бенкеті» комічні риси Сократа висвітлює зовсім по-іншому. Афінський мудрець якось несподівано постає в нього таким собі «божественним дурнем». Щоправда, Сократова маргінальність увиразнюється через його характер та інтелект. Наприклад, у всіх розумних бесідах, де провадиться обговорення повсякденного життя чи природа еросу з багатьма співрозмовниками (разом з Аристофаном), його виразно зображено як розважливого іроніка. Що ж, нехай Сократ, на перший погляд, і втілює архетип кумедного дурника, проте у ньому приховані також і високі прагнення та чесноти. Тому Платон, малюючи дещо кумедний портрет свого ексцентричного вчителя, все ж таки захищає його від карикатурних глузувань Аристофана. Філософ взуває гарні сандалі, коли збирається взяти участь у симпозіоні, доводячи, що він таки здатний дотримуватися соціальних норм. Його поведінка слугує прикладом хоробрості у війні, а схильність до абстракції тепер сприймається як ознака мудрості. Глибоке Сократове філософування, таким чином, безпосередньо пов’язане з його потішним шаленством^[6].

Згодом представники сократичної школи кініків, підхоплюючи його іронію, не мали неуцтво за гріх. Навіть останній невіглас, вважали вони, завжди відкритий до знання. Звісно, якщо він не хоче просто відтворювати прописні істини. Знання має витати у вирі думок, а не застигати у формі догми. Добре відомо, що кініки були проповідниками «ідіотизму» (від ιδιώτης — «приватна людина»). Їхня ідіотея не є пересічним невіглаством, неосвіченістю чи тривіальною затримкою психічного розвитку. Це перебування в стані самодостатності. Безперечно, кініки ніколи не зрікалися розуму. Достатньо пригадати, як часто вони твердили, що людина стоїть перед жорсткою альтернативою: взятися за розум або встромити голову в зашморг. Розум, наполягали вони, має божественне походження. Найвідоміший кінік Діоген Синопський, який частенько брав на кпини усе того Платона, за що той роздратовано дражнив його «божевільним Сократом», не раз любив повторювати, що геть усе буття сповнене богів.

У платонівському діалозі «Федр» Сократ, ведучи одну з розмов про природу божественних потрясінь, зазначає: «Хай там як, а таки величезні для нас блага виникають від шаленства, щоправда, коли воно дається нам як божий дар». Надалі він виокремлює чотири види того шаленства^[7]:

1) пророче — ним опікується Аполлон;

2) ритуальне — це прерогатива Діоніса;

3) творче — на нього надихають Музи;

4) любовне — за нього відповідають Афродіта й Ерот.

Розгляньмо, яких форм набували ці вияви в культурному бутті грека.

Жага пошуку пророцтв була спричинена уявленнями про недосконалість людської істоти. Згадаймо Геракліта Ефеського^[8], який писав, що людська вдача, на відміну від божественної, геть позбавлена розуму. Тому навіть наймудріший чоловік супроти божества скидається радше на мавпу. «Дурень, — каже філософ, — будь-якими словами (вченнями) захоплюватися любить». Не дивним, відтак, видається його погордливе ставлення до творців сучасних йому вчень. Адже багатознайство не научає розуму. Ось чому цей «темний віщун» обирає оракульський спосіб філософування, схожий на дивну суміш зарозумілості й нестійкого душевного стану. «Пихатість (зарозумілість) — священна хвороба». Тут йдеться про падучу недугу, що мала для греків сакральне значення. Простежуємо також прихильне ставлення ефесця до віщування: «Сивіла несамовитими вустами сумне та неприкрашене, та не підмащене виголошує [і голос її крізь тисячоліття проходить] через Бога» [пер. А. Тихолаза].

Загалом передбачення складали вагому