описові.

У зв’язку з цим у тематичній літературі порушується чимало цікавих питань. Наприклад, як часто ми замислюємося над тим, що ж означають уже сталі ідіоми, на зразок «чути голоси» або «втратити душу»? Навіщо нам знати про те, як досвід шаленства змінюється від одного типу суспільства до іншого? І для чого взагалі потрібно знати, навіщо культури формують уявлення про «нормативність» і «відхилення»? І чи має типовий символічний прояв шаленства бодай якісь політичні впливи чи ідеологічні застосування в сьогоднішньому світі?^[1]

Спробуймо звернутися до способів осмислення цих питань з огляду на діапазон культурних досліджень і розвідок з філософії, мистецтва, історії, соціології, медицини, літератури. Зрештою, загальну проблему можна сформулювати так: чи не криються, здавалося б, у яловому ґрунті шаленства цілком розважливі парості?

Частина I Коротка історія шаленства

Дар чи гнів богів?

Ірландський історик античності Ерік Робертсон Доддс у книзі «Греки й ірраціональне» (1951) порушив питання, на підставі якого можна дещо неоднозначно трактувати історію всієї європейської культури від її витоків. Йдеться про проблематичність домінування в ній винятково інтелектуальних інтенцій. Питання звучить так: «Чи дійсно греки настільки не розуміли важливої ролі нерозумних чинників у житті людини, як зазвичай стверджують і їхні захисники, і їхні критики?»^[2]

Досліджено, що у VII–V століттях до нашої ери в Стародавній Греції прояви шаленства приписували волі богів. Якщо вони гнівилися чи просто були незадоволені людиною, то зазвичай насилали на неї недугу. Згідно з грецьким прислів’ям, тих, кого боги хочуть покарати, вони спочатку позбавляють розуму. Певне пояснення вже можна відшукати, зазирнувши навіть до міфологічного словника. Так, існує легенда про доньку олімпійського громовержця — Ату, яка втілювала напад шаленства, запаморочуючи розум не лише людей, а й самих богів. Підступом, читаємо ми, вона примусила Зевса відрядити його сина Геракла на службу до царя Тірінфа й Мікен Евристея. За це та інші витівки її скинули з Олімпу й позбавили влади над богами. Відтоді дивним чарам піддавалися люди, які потрапляли в її пута й здійснювали шалені вчинки^[3].

Психічні коливання й збурення в давнину стосувалися ще однієї міфічної істоти, яку греки уподібнювали легкому повіванню душі. Якщо Афіна (римська Мінерва) уособлювала домірну розумність, то Психея — пишну чуттєвість. Розум греки позначали словом «френ» (φρήν). Цікаво, що способи фіксації мінливих станів душі й донині трапляються в спеціальній літературі з використанням цього кореня (напевно, найбільш відомим є медичний термін «шизофренія»). У міфології особливе місце належить трагічній оповідці про помсту Медеї своєму невірному чоловікові Ясону: у нападі люті вона жорстоко вбиває обох їхніх дітей. Її роз’ятрена душа є прикладом того, як крайні емоції можуть призвести до втрати розважливості й спричинити психоз.

До речі, на позначення цього стану існував іще один доволі відомий і донині термін — «манія» (μανία), що втілював шаленство. Манія не просто підкорює людський розум, але може набувати протилежних форм: від піднесення до гнітючо-нестримних виявів. Вона сіє в бентежній душі надмірну впевненість і несамовите пожадання і навіть здатна засліпити людину.

Почасти манія вказує на сильний афект або збудження. Тому її нерідко зображають як «смерть розуму»: втрату здатності мислити зважено, впорядковувати факти й опановувати пристрасті. Про щось подібне йдеться, коли тепер вживаємо слово «шаленство», тобто воліємо засвідчити незвичність поведінки людини, яка перебуває в сум’ятті.

Що ж означає таке шаленство? Чи є воно тільки метафорою, чи, може, клінічною констатацією?

Якось мені довелося натрапити на доволі повабну інтерпретацію. Коли Гомер починає «Іліаду» словами «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…», то спершу здається, що гнів він подає як ваду. Та, беручи до уваги, що ахейські (прагрецькі) племена були войовничим народом, ці слова варто розуміти як початок їхньої історичної героїчної оповіді.

А ось які зауваги він вкладає в уста Ахілла, що застерігає прислужників Агамемнона про несамовиту вдачу їхнього пана^[4]:

[пер. Н. Ніщинського]

Цей уривок розкриває мить якогось хвилинного очманіння чи навіть простого здичавіння. Проте входження в нього здійснюється не самочинно, а завдяки підступному демонічному впливу. Вважали, що якщо цей стан не спричинений надмірним уживанням вина, то його треба тлумачити як покарання непідвладної Мойри за невдалі вчинки, наприклад, неуважність або необачність. Людина могла й нічого не второпати про причини тієї напасті, але чітко проводила межу між діями, вчиненими у звичайному стані, і діями, спричиненими силою божества.

Як свідчить розвідка Дебри Гершковіц «Епічне шаленство: Література безуму від Гомера до Стація», антична культура вкрай сповнена ілюстраціями людської несамовиті^[5]. Згадаймо лишень, як Гектор заходиться надзвичайно здичавілим шаленством у борні супроти неприятеля. Ахілл натомість мститься йому за смерть брата, виявляючи напади неабиякої ненависті. У неймовірному запалі боротьби гине затятий Патрокл, якого Аполлон смертельно поранив. Згідно з п’єсою Софокла, Афіна карає Аякса тим, що в нестримному пориві люті той кидається на отару овець, які видаються йому ворожими архонтами, а отямившись — вкорочує собі віку власним мечем. Той самий Аполлон велить Орестові поквитатися з його лукавою матір’ю Клітемнестрою за вбивство батька Агамемнона. Та після розправи кривдника переслідують Еринії (у латинян — Фурії), поволі доводячи героя до навіженості. Також варто додати, що в давньоримській літературі, зокрема в «Енеїді» Вергілія, шаленство позначають словом furor, тобто нападом люті. Заледве не та ж історія трапилася з Едипом, який у запамороченому стані віднаходить труп своєї матері-дружини Іокасти. Доречно пригадати також і ревниву Геру, яка нацькувала на Геракла богиню шалу, доньку Ночі, Лісу, під впливом якої він убиває своїх і братових дітей.

Бачимо, що міфологічний сюжет іще по-особливому репрезентує шаленство, оперуючи термінами «буйство»,