вершинами — о цій порі усе раділо та співало. І навіть Тор співав, по-своєму, на свій ведмежий лад. Якусь часину тому, коли гризлі бовтався у грязьовому озерці, з його широченних грудей видобувалося чудне глибоке буркотіння. Не ревіння, не гарчання — він воркотав так щоразу, коли був задоволений. То була його пісня.

І ось тепер, з якоїсь незбагненної причини, у такий чудовий день, навколо нього раптом щось змінилося. Тор і досі стояв нерухомо, втягуючи ніздрями вітер. Вітер був не такий, як завжди, і це його бентежило. Запах, який він приніс із собою, розпалював цікавість гризлі, хоча й не збільшував його тривог. Цей новий, ще не звіданий дух, був для чутливого ведмежого носа таким же гострим, як для язика дитини — найперша у її житті пекуча крапля бренді^[9].

Аж ось Тор загарчав, і те гарчання — низьке, грізне — пролунало гуркотом далекої громовиці. Він був володарем цих місць, і його обачливий розум підказував, що тут не має бути запахів, яких би він не знав чи був не в змозі зрозуміти.

Тор почав повагом зводитися на задні лапи, а випроставшись на всі дев’ять футів свого зросту, сів, наче дресирований собака у стійці на задніх лапах. Передні ж, масивні, обважнілі від мокрого багна, він тримав перед собою. Десять років він жив у цих горах — і ще жодного разу йому не траплявся цей запах. Тор починав непокоїтись. Він сидів і чекав, поки запах поближчає, стане відчутнішим. Кудись ховатися у нього й гадки не було. Ось він відважно звівся на весь свій велетенський зріст, і все його могутнє тіло було як намальоване на тлі довкілля.

Це був гризлі страховинних розмірів, його ще не заношена червнева шуба вигравала на сонці буруватою, із золотавим полиском, барвою. Передні лапи були чи не такі завгрубшки, як тулуб людини. З п’яти кігтів, що скидалися на леза ножів, три мали п’ять з половиною дюймів^[10]. Відбитки його лап, що залишилися на мокрій глині, від кінчика до кінчика сягали цілих п’ятнадцяти дюймів. Цей гризлі був гладкий, як усі ведмеді, хутро його аж лисніло, а статура вражала своєю могуттю. Очі у нього, як і в усіх ведмедів, були невеликі, не більші за горіхи гікорі^[11], а відстань між ними була дюймів із вісім. Його верхні ікла, загострені, немов кинджали, були завтовшки як великий палець людини, а могутні щелепи без надмірних зусиль перегризали шию оленя карибу.

До цієї хвилини Тор і гадки не мав, що на світі є люди, й життя його нічим не відрізнялось від життя тисяч інших ведмедів. Як майже всі гризлі, він ніколи не убивав тільки заради того, щоб убити. Полюючи, скажімо, на карибу, він обирав собі одного оленя зі стада й об’їдав його до кісточки. Він був володарем тутешніх місць, але не свавільним деспотом. Закон, за яким жив цей гризлі, застерігав: «Не чіпайте мене — і я не займатиму вас!». І тепер, коли він сидів по-собачому, всотуючи у ніздрі запах зайд, уся його поза немов промовляла: не зачіпайте мене!..

Могутній одинак, не менш монументальний, ніж ті гори, що височіли проти неба, він сам був, як гора, що здіймається посеред рівнини: висока, неприступна, нездоланна. Усе його життя минало серед гір: у горах з’явився на світ, у горах виріс і змужнів. Він сам був часткою цих гір. Тут розпочалася історія його племені, і тут же, у цих горах, як настане належна пора, вона тихо згасне. Та й взагалі, між ним і горами таки було чимало спільного.

Донині він не стрічався у житті ні з чим таким, що могло б, з’явившись нізвідки, заперечувати його права на володіння цими землями або ж поставити під сумнів його міць. Єдиними суперниками Тора були такі самі ведмеді, як і він. Не раз і не два він сходився з отими супротивниками у відкритій сутичці не на життя, а на смерть. Якби йшлося про те, чи володітиме він і далі своїми просторами, Тор без вагань зійшовся б із ними в найлютішому герці, щоб обстояти своє право. І поки не знайдеться суперник сильніший, він і надалі залишатиметься тут владикою, вершителем доль, а якщо знадобиться, то й безжальним гнобителем.

Тор був нащадком роду, що споконвіку володів багатими долинами та зеленими схилами; сувереном усього живого, що бігало, стрибало та літало в тутешній окрузі. Він підкорив тутешніх мешканців у відкритій борні, не вдаючись ані до підступів, ані до інтриг. Хтось міг його ненавидіти, хтось — боятися, проте самому Торові не були притаманні ці почуття: він завжди грав чесно. Так само було й тепер: він сидів і, зовсім не криючись, чекав незнайомих істот, що йшли сюди з низовини.

Поки його чутливий бурий ніс вивчав повітря, ведмежий розум сколихнув якийсь прадавній спогад. Ба навіть не спогад — знання, яке закарбувалося у пам’яті предків тисячу поколінь тому, а з плином часу перетворилося на інстинкт. Тор, скільки жив, ще не чув того запаху, що лоскотав йому ніздрі, але він був уже майже певен, що нічого нового у ньому немає. Він не викликав у нього жодних спогадів, не навіював думок про жодне знайоме створіння, та Тор уже не сумнівався: цей запах віщує лихо!

Хвилин із десять він сидів нерухомо, як статуя. Потім вітер повернув в інший бік, незнайомий запах послабшав, а згодом і зовсім зник.

Тор нашорошив пласкі вуха. Повільно повернув масивну голову, щоб бачити зелений схил гори і невеличку терасу.

Щойно з повітря зник той дивний запах, як дихати стало приємніше, і він зовсім забув про нього. Знову ставши на чотири лапи, він повернувся до полювання на гоферів.

Було у цьому полюванні щось смішне. Тор важив тисячу фунтів^[12]; гірський гофер завдовжки шість дюймів — шість унцій^[13]. Проте Тор завзято міг рити землю хоч годину, хоч дві, аби врешті-решт упіймати гофера — маленького, гладкого — і ковтнути його, як пігулку. Для гризлі це був свого роду десерт, такий собі ласий шматочок, і добра третина Торових розкопок, чи навесні, чи влітку, припадала на пошуки гоферів.

Уподобавши собі на пагорку нору, у якій сховався гофер, він заходився розгрібати ґрунт, неначе величезний пес, що ловить пацюка.

За півгодини, що минули за роботою, він тільки раз чи двічі задирав морду, однак той дивний незнайомий запах, який не так давно доносив вітер, у повітрі більше не з’являвся.

Розділ другий

риблизно за милю від Тора, у нижньому видолинку, Джим Ленгдон виїхав із заростей ялини та канадського бальзаму^[14] і зупинив свого коня у рідколіссі перед яром. Затамувавши подих, він оглянув краєвид перед собою, задоволено хекнув, зігнув праву ногу в коліні, уперся нею у луку сідла, відпочиваючи в очікуванні попутника.

У лісі, відставши від Ленгдона на двісті-триста