допомогти дітям Шиманського та їхній досить вразливій матері, якій не міг не признатись, що її чоловік живий.

Почавши з явною ноткою недовір’я, а може, навіть перестороги, Сталін, читаючи лист, поволі піддався якомусь урочистому почуттю, що промайнуло на його обличчі, можливо, то було почуття гордості за своїх людей, які, виявляється, ніде не перестають бути своїми, навіть у тій безвісті, з котрої прийшов цей лист. Сталіна важко було в чомусь розраджувати, інколи потрібні були цілі роки, щоб він зміняв свої переконання. Дух протиріччя міг жити в ньому диявольськи довго, як і у всіх людей, що вважають себе довговічними.

Підполковник свідчив, що кілька днів тому до Вінниці прибув Гітлер разом з генеральним штабом. Поки імперський архітектор Классен приймає від фортифікаторів нову ставку, місце якої поки що не встановлено, Гітлера і все його оточення розміщено в психіатричній лікарні, яку терміново, за одну ніч, було звільнено від хворих. Вивезено і вбито щось біля тисячі чоловік. «Невідомо, — писав далі Шиманський, — чи довго Гітлер пробуде в психіатричці, але поки що він там, для нього обладнано палату 47, в якій тримали раніше буйнохворих. Його персональний поїзд на станції Вінниця. Сюди ж на кілька днів раніше прибули поїзди Герінга і бронепоїзд Гіммлера «Гейдріх» (мабуть, названий так на честь ката Гейдріха, якого нещодавно вбили чехи). Для охорони в районі нової ставки розквартировано дивізію СС «Адольф Гітлер», а на вінницькому аеродромі стоїть біля двохсот нічних винищувачів на випадок нападу з повітря». І Далі: «Появилась реальна можливість знищити Гітлера або ж захопити його разом з генеральним штабом. Про всі зміни в районі ворожої ставки ми будемо повідомляти Вам особисто. На випадок моєї смерті це робитиме майор танкових військ, підпільну кличку якого назве наш посланець. З відомих Вам причин він також усно повідомить потрібні координати і можливі засоби зв’язку з нашого боку. Залишаюсь вірним бійцем партії. Підполковник Шиманський».

— Ви звірили підпис? — У Сталінові ожив колишній підпільник.

— Так.

— І почерк?

— Теж звірили.

— Звідки пішов на фронт?

— Звідси, з Москви. Був секретарем парткому в інституті імені Плеханова.

— Сім’я тут?

— Так, на Малій Ординці. Дружина і дві малолітні доньки.

— Живі, здорові?

— Бідують.

— Тепер лише в «Націоналі» не бідують… — Звідтіля все ще просочувалась музика.

Сталін на хвилину задумався.

— Жданов якось говорив мені про підполковника Шиманського з Ленінградського фронту. Льотчика. Загинув під Смоленськом. Це не родич цього Шиманського?

— Ні. Однофамілець.

— А правда, що німці поставили йому пам’ятник за хоробрість?

— Поставили. Це вже другий випадок, коли вони ставлять пам'ятники нашим героям. Геббельсівські витівки.

— А цьому не поставлять? — посміхнувся Сталін.

— Комісарам вони не ставлять пам’ятників. У них був окремий наказ про наших комісарів…

— З яким не погодився фельдмаршал Лееб. Але коли людина повертається з безвісті, то вона може стати зовсім іншою. Ні, ні,— застерігся Сталін, побоюючись, щоб генерал не витлумачив його буквально. — Але ви самі знаєте, скількох людей не дорахувались. Нам завжди їх буде не вистачати. Війна тільки починається. І хоч як нас не били, але ми виграли її в сорок першому. За одного битого двох небитих дають. Я хотів би побачитись з підполковником тут. Це можливо?

— Звичайно. Але поки що ні в Балті, на Одещині, звідки він родом, ці в самій Вінниці його не виявлено. Строкач^[2] не знає про нього.

— А про нову ставку Строкач знає?

— Поки що ні.

— Так краще для нас і для Килиможера. Бо як тільки партизани дізнаються, що він тут, ми їх не стримаємо. В одну ніч вони всі кинуться на ставку, а Килиможер не захоче прийняти бою, сяде в літак і втече. А це нам не вигідно. Сподіваюсь, ви мене розумієте. Я навіть затримав би на деякий час посланця Шиманського. Щоб було ganz geheim, як кажуть німці.

— Посланець загинув, коли переходив фронт. Поблизу Воронежа.

— Загинув?

— В останню хвилину був помічений німецьким снайпером. Коли його підібрали, він ще жив, але вже нічого не міг сказати. Крім цього листа, при вбитому виявлено документи, з допомогою яких він пробирався через ворожі тили.

— А то не міг бути сам підполковник? Тут написано: «На випадок моєї смерті…»

— Навряд чи Шиманський ніс би власноручного листа, маючи можливість доповісти про все особисто.

— Посланець теж мав таку можливість…

Генерал нічого не міг заперечити проти такої аргументації, а може, просто вважав це зайвим, знаючи вдачу свого співбесідника. Повернувши генералу донесення з таким виглядом, як повертають щось неприємне чи недоречне, Сталін взяв зі столу не-дописок (кажуть, він любив дотла списувати олівці й доношувати старі сорочки), підійшов до велетенської карти на стіні й, відшукавши на ній Вінницю, в якій йому самому ніколи не доводилось бувати (всю війну він шкодував, що не знав багатьох міст), обкреслив цілий район червоним колом.

Місяць тому саме в цей район мав необережність потрапити генерал Наумов (тоді ще капітан), здійснюючи свій знаменитий рейд через південні степи України. І чомусь саме тут німці вчинили найшаленіший опір, кинули в Черепашинський ліс навіть льотчиків, знявши їх з ближнього аеродрому. Радистка партизанського з’єднання Аня Милова, випадково дізнавшись про ставку від лісника, вже не встигла сповістити про це ні свого командира, ні тим більше — Велику землю. Вона загинула неподалік від бункера, який призначався для Герінга.

Німецькі льотчики з подивом і жахом розглядали фотокартку маленької доньки/ знайдену в партизанській сумці матері.

Сталін міг не знати в обличчя усіх безсмертних героїв, та й докоряти йому в цьому не варто, зважаючи на їх незчисленність, зате знав портрети й біографії своїх супротивників. Поява Гітлера саме в цьому районі не була для нього такою вже несподіванкою. Дуже ймовірно, що Гітлеру довелось побувати тут під час окупації України німцями в 1919 році, і він повернувся на знайомі місця, щоправда, вже не єфрейтором, а головнокомандуючим найбільшої армії світу. Сталін не без задоволення відзначив для себе, що він на той час, в дев’ятнадцятому році, вже керував цілим фронтом і тепер має куди більше підстав бути головнокомандуючим такої ж, якщо не більшої, армії. Він вважав абсурдною і демагогічною нову акцію німців при нинішніх засобах зв’язку з штабами, але сам факт перенесення ставки на схід свідчив про неабиякі наміри німецького генерального штабу, вже відомі Сталіну з директиви 41, вірогідність якої тепер не викликала у нього ні