закономірності й особливості переходу від аграрного («Перша хвиля») до індустріального («Друга хвиля») суспільства, так визначив притаманну пропагандистам індустріалізму систему поглядів: «У цивілізації Другої хвилі три ключові концепції: війна з природою, важливість еволюції та принцип прогресу — надали агентам індустріалізму ті аргументи, якими вони пояснювали й виправдовували його перед світом».
Названі три концепції найбільш безпосередньо використовувалися більшовицьким керманичами. Згодом їм вдалося настільки міцно пов'язати у свідомості мас комуністичну ідею з перемогою індустріалізму та науковим прогресом, що до цього часу поширеним виправданням комунізму є щось на кшталт «Сталін прийняв країну із сохою, а залишив із атомною зброєю». Ототожненню комунізму та прогресу сприяло й те, що прямо на очах відбувалися разючі зміни в повсякденності, які найбільше впливали на формування картини світу широких мас.
Однією з головних переваг майбутнього світового комунізму (до 1918 р. у пропаганді вживався термін «соціалізм») вбачалася можливість кинути всі зусилля на боротьбу з природою. Відомий більшовицький діяч, теоретик та популяризатор комунізму Микола Бухарін в опублікованій 1916 р. праці «Що таке соціалізм?» відзначав: «Соціалізм, якого робітничий клас зможе добитися лише наполегливою працею, знищить класи, зробить зайвою боротьбу між людьми і всі людські сили підуть на боротьбу з ворожими силами природи, на завоювання її». 1918 р., вже після перейменування РДСРП(б) та РКП(б), той самий Бухарін у праці «Програма комуністів (більшовиків)» так описував переваги комуністичного ладу: «Рід людський не розподілений на ворогуючі табори: він об'єднаний тут спільною працею і спільною боротьбою із зовнішніми силами природи».
Безконфліктний комуністичний лад розглядався як неминучий результат тривалої еволюції людства. Але прискоренню прогресу мали посприяти комуністичні (робітничі) партії. У картині майбутнього, якою її подавали більшовицькі керманичі масам, чітко відображалася та сукупність правил, яку пізніше Е. Тоффлер назвав кодексом цивілізації Другої хвилі. За твердженням ученого, цей кодекс «складався з шістьох взаємопов'язаних принципів, які програмували життя мільйонів: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максималізація, централізація».
Майбутня реалізація цих принципів, іноді навіть у гіперболізованому вигляді, подавалася як один із головних запроектованих результатів побудови комуністичного суспільства. Уже перші кроки більшовиків після захоплення влади засвідчували їх прихильність до цього кодексу: було змінено відповідно до європейських стандартів календар, модифіковано правопис, заявлено про початок переходу до метричної системи мір та ваги тощо. Додамо також, що до початку 1930-х рр. як реальний у близькій перспективі розглядався варіант переходу російського правопису на латинську абетку.
М. Бухарін так пропагував переваги майбутнього комунізму: «Підрахує центральне статистичне (рахункове) відомство, що за рік потрібно виробити стільки-то і стільки-то чобіт, штанів, ковбаси, вакси, пшениці, полотна і таке інше; підрахує воно, що для цього на полях має працювати така-то кількість товаришів, на ковбасних заводах така-то, у великих швацьких суспільних майстернях — така-то, і відповідним чином розподіляються робочі руки. Все виробництво ведеться за суворо прорахованим, зваженим планом, на основі точного обліку всіх машин та знарядь, усієї сировини, усіх робочих рук суспільства». Далі підкреслювалося: «Для того, щоб посунути виробництво вперед, потрібно не лише не дробити того великого виробництва, яке вже залишилось нам у спадок від капіталізму. Навпаки, його ще більше слід укрупнити... Чим більше воно буде централізоване, тим краще».
Досвід передових країн Заходу свідчив, що науково-технічні досягнення, вкупі із запровадженням вказаних принципів індустріалізму в організацію виробництва та збуту, дозволяли в рази підвищити продуктивність праці. Це, як здавалося багатьом, давало підстави вважати, що утопію («щасливі всі») можна побудувати. Але для якнайшвидшого будівництва нового суспільства вказані принципи індустріалізму потрібно перенести на гуманітарну сферу, національні відносини, регулювання поведінки людей та формування їх мислення. Якщо говорити вживаною сьогодні термінологією, то можна висловитися так: більшовики мали вигляд партії неминуче переможного індустріалізму, котра всі його (індустріалізму) переваги збиралася використати на благо суспільства.
Основною соціальною групою, на яку спиралися більшовики, був індустріальний пролетаріат, який на власному досвіді постійно переконувався не лише в реальних виробничих перевагах запроваджуваного у великому промисловому виробництві кодексу цивілізації Другої хвилі, а й потерпав від нерівномірного розподілу матеріальних благ, що було одним із неминучих наслідків бурхливого індустріального розвитку. Більшовицькі керманичі були найбільш послідовними адептами такого кодексу і, зокрема, централізації. В. Ленін 1913 р. зауважував: «Централізована велика держава є величезним історичним кроком вперед від середньовічної роздробленості до майбутньої соціалістичної єдності всього світу, й інакше, як через таку державу (нерозривно зв'язану з капіталізмом), нема і бути не може шляху до соціалізму».
Наведені приклади пропаганди модернізаційної суті майбутнього комунізму приваблювали багатьох українських інтелектуалів, які добре розуміли об'єктивну неминучість індустріальних перетворень. При цьому залишалася поза увагою ціна таких перетворень. Відсутність подібної «широти» поглядів у програмових засадах і агітаційних гаслах українських партій спонукала частину української інтелігенції лояльніше ставитися до мальованих більшовиками перспектив. Принагідно зауважимо, що українські прихильники комунізму вважали (і, що важливо, переконували в цьому своїх опонентів), що національне питання в період комуністичного будівництва буде справедливо вирішене само собою, оскільки буде знищене будь-яке гноблення, у тому числі й національне.
Під цим кутом зору слід оцінювати рядки з допису Павла Попова, члена тієї групи українських соціал-демократів, які одразу після Жовтневого перевороту перейшли на бік більшовиків, а в липні 1918 р. стали співзасновниками Комуністичної партії (більшовиків) України. Повернувшись у жовтні 1919 р. із контрольованих Українською Народною Республікою (УНР)
М. Бухарін так пропагував переваги майбутнього комунізму: «Підрахує центральне статистичне (рахункове) відомство, що за рік потрібно виробити стільки-то і стільки-то чобіт, штанів, ковбаси, вакси, пшениці, полотна і таке інше; підрахує воно, що для цього на полях має працювати така-то кількість товаришів, на ковбасних заводах така-то, у великих швацьких суспільних майстернях — така-то, і відповідним чином розподіляються робочі руки. Все виробництво ведеться за суворо прорахованим, зваженим планом, на основі точного обліку всіх машин та знарядь, усієї сировини, усіх робочих рук суспільства». Далі підкреслювалося: «Для того, щоб посунути виробництво вперед, потрібно не лише не дробити того великого виробництва, яке вже залишилось нам у спадок від капіталізму. Навпаки, його ще більше слід укрупнити... Чим більше воно буде централізоване, тим краще».
Досвід передових країн Заходу свідчив, що науково-технічні досягнення, вкупі із запровадженням вказаних принципів індустріалізму в організацію виробництва та збуту, дозволяли в рази підвищити продуктивність праці. Це, як здавалося багатьом, давало підстави вважати, що утопію («щасливі всі») можна побудувати. Але для якнайшвидшого будівництва нового суспільства вказані принципи індустріалізму потрібно перенести на гуманітарну сферу, національні відносини, регулювання поведінки людей та формування їх мислення. Якщо говорити вживаною сьогодні термінологією, то можна висловитися так: більшовики мали вигляд партії неминуче переможного індустріалізму, котра всі його (індустріалізму) переваги збиралася використати на благо суспільства.
Основною соціальною групою, на яку спиралися більшовики, був індустріальний пролетаріат, який на власному досвіді постійно переконувався не лише в реальних виробничих перевагах запроваджуваного у великому промисловому виробництві кодексу цивілізації Другої хвилі, а й потерпав від нерівномірного розподілу матеріальних благ, що було одним із неминучих наслідків бурхливого індустріального розвитку. Більшовицькі керманичі були найбільш послідовними адептами такого кодексу і, зокрема, централізації. В. Ленін 1913 р. зауважував: «Централізована велика держава є величезним історичним кроком вперед від середньовічної роздробленості до майбутньої соціалістичної єдності всього світу, й інакше, як через таку державу (нерозривно зв'язану з капіталізмом), нема і бути не може шляху до соціалізму».
Наведені приклади пропаганди модернізаційної суті майбутнього комунізму приваблювали багатьох українських інтелектуалів, які добре розуміли об'єктивну неминучість індустріальних перетворень. При цьому залишалася поза увагою ціна таких перетворень. Відсутність подібної «широти» поглядів у програмових засадах і агітаційних гаслах українських партій спонукала частину української інтелігенції лояльніше ставитися до мальованих більшовиками перспектив. Принагідно зауважимо, що українські прихильники комунізму вважали (і, що важливо, переконували в цьому своїх опонентів), що національне питання в період комуністичного будівництва буде справедливо вирішене само собою, оскільки буде знищене будь-яке гноблення, у тому числі й національне.
Під цим кутом зору слід оцінювати рядки з допису Павла Попова, члена тієї групи українських соціал-демократів, які одразу після Жовтневого перевороту перейшли на бік більшовиків, а в липні 1918 р. стали співзасновниками Комуністичної партії (більшовиків) України. Повернувшись у жовтні 1919 р. із контрольованих Українською Народною Республікою (УНР)