Приколюється, звісно.

Але за спиною Ейвінна стоїть його мама. І вона не сміється. Великі сльозини поволі скочуються по щоках. Жінка часто кліпає повіками, щоб стримати плач, але сльози котяться та й котяться. Зрештою, вона не витримує, голосно хлипає, не соромлячись нас.

— Мамо… Чуєш, мамо, не засмучуйся…

Але це нітрохи не допомагає. Ейвіннова мама стоїть у дверях, шморгає носом і хлипає, а ми розгублено переглядаємося.

Зовсім не так ми уявляли собі урочисте вручення подарунка.

— Я не засмучуюся, зайчику… Це від щастя, — каже Ейвіннова мама крізь плач.

Ми й далі розгублено ховаємо очі. Хтозна, як треба поводитися, коли дорослі плачуть. Навіть від щастя. Ми несміло всміхаємося, коли жінка тричі голосно сякається в паперову серветку.

Ейвінн стурбовано дивиться на маму.

— Може, лимонад допоможе? — озивається Уле.

Мама Ейвінна раптом усміхається.

— Лимонад неодмінно допоможе, — сміється вона. — Заходьте до хати!

То було одне з найгарніших свят у моєму житті. І я не жартую! Хоч їмо ми звичайні картопляні чіпси й запиваємо їх лимонадом — настрій надзвичайний. Ніби кожнісінький розказаний жарт набуває особливого сенсу саме сьогодні.

Ми регочемо й балакаємо про шкільну мандрівку і про Каролінину нестерпну сестричку. Та найсмішніше нам, коли Нільс розповідає, як одна стара пані зі старечого будинку хотіла заплатити йому баночкою консервованого зеленого горошку.

За якийсь час до кімнати заходить мама Ейвінна з мискою розморожених і розігрітих брауніз.

— Як добре мати таких чудових друзів! — вигукує вона і раптом знову починає плакати.

Але цього разу ми весело сміємося. Вона — теж, крізь сльози й схлипування.

Коли за кілька годин ми з Уле чимчикуємо додому, усміхаємося самі до себе, мабуть, аж хвилин десять.

— Думаєш, треба віднести його зараз? — раптом питає Уле.

— Що віднести?

Сьогодні було так багато грошей і плачів, що я цілком забув про Уле з його коханням. Але я швидко отямлюся.

— Звичайно! Чого тягнути!

І, задля більшого підбадьорення, легенько боксую Уле в плече.

— Покладеш під двері? — питаю я.

— У поштову скриньку.

І ми мовчки прямуємо до будинку Софії.

Надворі стемніло, але в Софії світиться майже в усіх вікнах.

На щастя, її поштова скринька стоїть у тіні.

— Ти певний, що вірш добрий?

Уле вагається кидати лист у скриньку.

Я киваю.

— Думаєш, вона зрадіє?

Я знову киваю.

Нарешті Уле кидає листа. Ще довго стоїть, зазираючи на дно скриньки. Поринув у свій світ, думаю я.

Уле аж підскакує, коли я раптом кажу:

— Онде вона!

(Це було сказано буквально перед тим, як Уле впав у снігову кучугуру, жовто покроплену собачою сечею.)

Але Уле нема чого лякатися. Хоч Софія і визирнула в кухонне вікно, дивиться вона в інший бік. Вона знову сідає за кухонний стіл і розмовляє зі своєю мамою. Трохи розмахує руками, ніби розповідає якусь неймовірно потішну історію. І усміхається.

На це приємно дивитися.

Дорогою додому Уле переважно мовчить. Та, перед тим як розійтися по домівках, таки каже:

— Як думаєш, блискітки їй теж сподобаються?

DANKE DURCHFALLS

Здається, приємні несподіванки починають мені подобатися. Учора тішився Уле, а сьогодні, у день весілля тата й Анни, я подав їм свіжі спечені скони в ліжко. І навіть заварив каву.

— Як приємно, Антоне! — сяє тато і враз закашлюється міцнющою кавою.

А ось скони смакують обом, хоча вони й надто розсипчасті. (Скони розсипчасті — не тато з Анною.) Доведеться їм, мабуть, увечері пропилососити ліжко.

— Ми теж маємо для тебе невеличкий сюрприз, — каже тато.

Він зістрибує з ліжка у трохи затісних боксерках і приносить з шафи в коридорі велику пачку в обгортковому папері.

Пачка? Мені? На день ЇХНЬОГО весілля? Я почуваюся п’ятирічним хлопчиком, який зриває обгортку з різдвяного подарунка.

І ледь не верещу від радості.

— Сифон «SodaStream»!

Почуваюся Біллом Ґейтсом, не менше! Тепер я можу готувати лимонад на свій смак. Неймовірна розкіш!

— Дуже дякую! — кричу я й кидаюся обіймати обох.

Добре, що весілля починається о четвертій, і я маю достатньо часу на заплановану справу.

Я складаю решту сконів у паперовий пакет, беру з кімнати товстий конверт, закидаю на спину невеличкий наплічник.

Виходячи з помешкання, завмираю і прислухаюся. Точно! Знову! З динаміків долинає пісня про дідуся, який танцює. Я сам до себе усміхаюся.

Перші двері, у які я дзвоню, — помешкання Кароліниних сусідів, де зараз, на канікулах, оселилися німці. Сьогодні мені теж відчиняє тато сімейства й доволі розгублено дивиться на мене.

— It’s for free, — заспокоюю я його, простягаючи пакет зі сконами — з родзинками й горішками, усе, як має бути. — I just wanted to say that Norwegians are nice too.

Але німець ніяк не може отямитися. У коридор виходить решта родини, усі четверо дуже здивовані.

І тоді, саме тієї миті, я відчуваю, що став німцям за друга. Що я дуже люблю оту компанійку на порозі. Ба більше, я люблю увесь світ!

Тому приязно киваю, махаю рукою і кажу голосно й виразно, як завжди: «Danke durchfalls». От їм моя відплата, думаю.

Потім я, радісний, з відчуттям полегкості, виходжу з наплічником на вулицю, жодного разу не озирнувшись. Але чую за спиною задоволений сміх.

Дякую, діареє! Це останнє, що я кажу німецькій родині. І на душі моїй спокійно.

Наступні двері — Арнольда.

— Що, знову треба грошей? — жартує він, відчиняючи.

— Ні!

Усе скоріш навпаки.

Я виймаю з товстого конверта перловий браслет. І розповідаю Арнольдові, що, на нещастя, віддав браслет Вікторові, аби той зміг поїхати до своїх дітей. І що, на щастя, Віктор сам мені його повернув.

Наостанок витягаю з конверта банкноти.

— Тут 1200 крон, які ви мені дали. Івонна отримає свій браслет, тож вони їй не потрібні.

Арнольд, схиливши набік голову, дивиться то на мене, то на гроші.

— А ще я маю намір дати Вікторові трохи грошенят… компенсацію чи що… — додаю я, бо вирішив попросити в тата трохи коштів наперед, з моїх кишенькових на тиждень.

Раптом Арнольд бере мене за плечі й усміхається, пильно дивлячись мені у вічі.

— Ти добрий хлопчина, Антоне! І Віктор, як я бачу, теж добра людина. Я певний, що йому гроші потрібніші, ніж мені.

Я витріщаю очі.

— Думаєте, що я можу віддати йому 1200 крон?

Арнольд киває.

— Так, думаю, — усміхається він.

І я теж