Софія не хоче ставати коханою Уле.

Мені перехоплює горло. Уле, який ледь не плакав, боячись, що вони вже ніколи не зустрінуться. Який написав вірш і прикрасив конверт блискітками. Який, певне, має в душі більше любові, ніж будь-хто з моїх знайомих.

О, мені хочеться обійняти його й утішити, що на його шляху ще трапиться кохання. Але я не знаю, як це сказати. Не знаю навіть, як глянути йому у вічі.

— Як гарно, правда? — захоплено промовляє Уле.

— Е-е… що?

Я таки підводжу на нього погляд, але нічого не розумію.

— Вона хоче, щоб я став їй справжнім другом. А це ще ліпше! Бо тато каже, що друзі залишаються на все життя.

До мене не відразу доходить. А тоді я думаю про мудрого й доброго Уленого тата, на душі мені тепліє, і я киваю.

Насправді ж думаю: можна й коханих мати все життя, якщо пощастить. Але тут годі заперечити, що й тато Уле має рацію.

— А знаєш що? Я матиму собаку! — захоплено вигукує Уле.

— Собаку?

Уле гордо киває.

Уле, мій друг, який усе своє життя мріяв про собаку і який буде найкращим господарем свого чотирилапого друга в світі. Ось він стоїть такий щасливий у своєму костюмчику. Я знову почуваюся зворушеним.

Але швидко опановую себе.

— То тепер у тебе буде лише Софія? — добродушно підсміююсь я. — Якщо вже вона стала твоїм найближчим другом?

Уле всміхається від вуха до вуха.

— Можна мати й ДВОХ друзів!

Тільки-но я хотів буцнути його жартома кулаком у живіт, як раптом здригнувся. Бо тієї миті помітив, як хтось на протилежному боці вулиці підстрибує і махає руками.

Придивившись уважніше, бачу, що це зовсім не Віктор, який останнім часом отак розмахував руками.

Ні, це зовсім хтось інший. Хтось із валізкою на коліщатках. Хтось, хто змушує серце битися, а вуха паленіти.

— Іне?

Я біжу до неї, але вже на другому боці вулиці зупиняюся мов вкопаний, не наважуюся обійняти. Ану ж вона досі сердиться на мене?

— Мій мобільний поламався, — це перше, що каже Іне. — Упав у гейзер.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але Іне випереджає мене.

— Я отримала твої смс-ки. Вибач, що гнівалася!

Більше нічого сказати вона не встигає, бо я обіймаю її так міцно, аж їй спирає подих.

— Вибач, що я ошалів від грошей!

— Було б гірше, якби ти ошалів від дівчат! — сміється Іне в моїх обіймах.

Такий рідний веселий сміх, який пронизує мене до самих кісток. Іне пояснила: літак спізнився, і вона не встигла забігти додому, щоб перевдягнутися.

О, як я кохаю Іне! Цієї миті мені нестерпно хочеться міцно-преміцно її поцілувати на очах усієї публіки. Або заспівати їй пісню, написати вірша або намалювати з неї картину, гарнішу за будь-яку картину Пікассо. Мені хочеться безкінечно нюхати її волосся, яке пахне яблуками й усім прекрасним на світі.

Натомість я стою, усміхаюся до неї, а в голові одна думка:

Як мені, достобіса, пощастило!

Згодом моя кохана йде додому, щоб причепуритися до весільного банкету, я чекаю її на тротуарі перед будинком і відчуваю таку легкість, ніби ось-ось полечу. (І це попри важку пухову куртку поверх святкового костюма!)

Щастя переповнює мене, я люблю Іне, подружню пару й усіх цих радісних людей, котрі юрмилися на широких парадних сходах Палацу юстиції.

І думаю про сюрприз, який для них маю. Віктор уже сидить у бенкетному залі з акордеоном у руках, готовий заграти «Вальс квітів» Чайковського, як і бажала собі Анна.

Чорний катафалк невдовзі привезе охайно склеєну статую, яка відтепер стоятиме в нашому помешканні. І Анна з татом тішитимуться нею. Анна ж любить оголене мистецтво, сама казала. А тато?.. Ну, може використовувати її замість вішака з плічками.

Я мимоволі хихочу, згадуючи нас з Анітою. І згадуючи Терезу, яка, мабуть, досі вважає мене падким на жінок.

Насправді ж я був падким на гроші.

Насправді гроші дуже важливі, коли їх надто мало. Як у житті Ейвінна і його мами. І в житті Віктора, який дуже нечасто має змогу бачити своїх дітей. У нашому світі дуже багато людей, які мають надто мало грошей.

Але я був переконаний: що більше грошей, то щасливіша людина. І спробував переслідувати гроші, як радив Кордоне. А насправді то гроші переслідували мене. І я навіть ні про що інше думати не міг.

Усе якось безнадійно змішалося докупи: оленячі роги і статуї. І клей-момент.

Коли я стану старим дідом і захочу давати поради молодим, то скажу так: уникайте предметів на чотири метри вшир. Увесь світ мав би прислухатися до цієї поради, інакше всі станемо схожі на гігантських ірландських оленів і зжеремо планету, образно кажучи.

Хоч я й перестав шаленіти за грошима, але залишився самим собою. Я й досі Антон. То, певно, і далі можу мислити масштабно?

Бути Антоном Великим було, чесно кажучи, дуже втомливо. Хочу бути Антоном Звичайним.

Звучить не так велично, але це й не мало.

(Ха! Може, почну колись сипати мудрими висловами!)

Я щасливо зітхаю від радості, що скоро їстиму весільний торт з п’ятдесятьма гостями.

І танцюватиму з Іне.

І тішуся, що потім, після весілля, приготую удома лимонад.

Доки я оце собі думаю, в кишені теленькає мобільний.

«Ти вже йдеш?»

Смс-ка від Сіґне. Певно, чекає, доки я супроводжу її на бенкет.

Я всміхаюся собі під ніс.

«ХОК», — відписую я.