знайти можна. Як би не ненавидів цей старий лис воронівських кулачних бійців, як би не проклинав їх за спотворене обличчя свого красеня-сина Черкиза, все ж на того, хто носить при собі ярлик, виданий ханом подніпровської орди Хайдаром, бекова помста не впаде. Принаймні до того часу, поки не знайдеться якийсь відчайдух, котрий насмілиться стяти голову самому Хайдарові. А то має бути неабиякий сміливець, бо, кажуть, в Хайдарові є частка крові самого Батия.

Інша справа — Ібрагім-ага й Черкиз, одиначок Хасан-бека. Першого Коцюба знав добряче, як і багатьох з тих, хто, свого часу перейшовши дорогу Ібрагімові, раптом не просто лишався своїх статків та капшуків, а й опинявся на невільничих ринках Очакова, Кафи, а то й далекого Акермана. І Черкиз, либонь, теж гарна цяця. Те, що чув про нього Коцюба, не давало підстав воронівським жителям почуватися спокійними після того, що трапилось.

Власне, можна було б нікуди не рипатися з Воронівки, а сидіти й чекати, як воно буде далі. Все ж во-ронівський староста вперто тримався за своє, бо мало які думки можуть навіяти Ібрагім з бековим синочком в голову неврівноваженого та примхливого Хайдара. Чого доброго, зроблять з Коцюби страшного злодіяку, а з воронівських жителів — підлих бунтівників, яких необхідно негайно стерти на порох. Ні, чекати, доки над нещасною Воронівкою гримне грім і заблистять металеві блискавки, було злочином. Треба було до Хайдарових вух донести всю правду, хай навіть ціною власного життя. Добре, що сераскир Хайдар, володар подніпровської орди, кочував зі своїм рідним аулом не так вже й далеко, понад Пслом. Та й ярлик про безборонне пересування ординським степом видавав Коцюбі саме він. І видавав зовсім не для того, аби відбирати його через якусь побиту пику. Втім, пика була не якась, а татарська. Тож як поведеться Хайдар, одному Аллахові було відомо. Ні, все ж таки даремно він, Коцюба, вказав Боброкові на того бекового мазунчика. Черкиз був мстивим чи не більше від Ібрагіма. Всі в степу знали, що він водиться з вільними татарськими людьми — кайсаками.

До того ж подейкували, ніби Черкиз був одним з улюбленців всемогутнього темника Мамая.

Мамай, кремезний здоровань, який швидше скидався на русича, аніж на татарина. Видовжене обличчя, гачкуватий ніс з витонченими рухливими ніздрями. От тільки ледь розкосі очі видавали, що в ньому тече татарська кров. Років сім тому Коцюба пліч-о-пліч з Мамаєм рубався проти братів Хаджибея, Котла-буги та Солтана, які відмовилися визнавати не тільки владу перекопського хана, а й навіть золотоординського хана Джанібека. Мамай виходив на цю битву новоспеченим темником перекопської орди, а Коцюба — десятником його охоронної сотні. Тож добре знав цю людину, влада якої сьогодні викликала острах навіть у наймогутніших ханів Золотої Орди. Це був стійкий боєць, котрий, крім вірної шаблі, що блискавкою миготіла в його жилавій руці, мав ще й неабиякий розум, кмітливість та хитрість. Саме вони допомогли йому врешті-решт зрости до рівня такого воєначальника, котрий, як подейкували в Степу, міг міняти перекопських та кримських ханків, як примхлива красуня — вбрання. В Орді ходили чутки, що Мамай доклав руку навіть до того, аби на золотоординський стіл по смерті Джанібека усівся Мамаїв тесть Бердибек.

Про звички могутнього сераскира Мамая ходили легенди. Казали, що він майже нічим не відрізнявся від простого нукера. Хіба що коні — швидкі, мов блискавки, витривалі, наче вовки, і люті, мов гепарди, — видавали, що їхній володар — людина не з простого роду. І ще Мамай понад усе любив усамітнюватися. За будь-якої нагоди — в мжичку, спеку, мороз — галопував кудись у степ, а потім в найбезлюднішому місці розкладав багаття і довго сидів перед ним, роздумуючи про щось своє, недосяжне для інших. Таким Мамай був у молодості, таким, кажуть, лишився й нині. З тою лише різницею, що тепер його самотність берегли десяток-другий наймогутніших нукерів.

Сам Коцюба зустрівся з Мамаєм років з десять тому, коли той ще обходився без особистої охорони. Якось Федір у пошуках кращого хутра і найжирнішої птиці бродникував поміж Ворсклою та Оріллю і одної ночі надибав серед степу невеличке вогнище, біля якого спочивав не те що русич, але й не чистокровний татарин. Голомозий, проте з оселедцем, як у колишніх київських дружинників, він напівлежав перед вогнищем, на якому запікалася куріпка, і навіть не підвівся, коли Коцюба під’їхав до нього. Хіба що кінь незнайомця загрозливо хоркнув і забив копитами. А ще Коцюба вгледів, як в долоні незнайомця на мить зблиснув довгий та вузький ніж, яким добрі метальники потрапляють в око кроків за п’ятнадцять. Тож Коцюба зупинився на межі темряви та світла і звернувся до незнайомця так, як зазвичай зверталися ті, що просили дозволу приєднатися до гурту.

— Мир тобі, чоловіче добрий. Не проженеш?

Незнайомець повагом схилив голомозу голову.

Його очі ковзнули по Коцюбиному обличчю, затрималися дещо довше на коневі і знову втупилися у вогонь. Коцюба, сприйнявши це як дозвіл залишатися, зіскочив з коня і дістав своє їстиво. Розіклав все на траві, жестом запропонував незнайомцеві пригощатися. І коли той проковтнув перший шматок, поцікавився:

— І не страшно одному серед ночі в степу?

Незнайомець ліниво повів широким плечем і зверхньо посміхнувся:

— Кому страшно, нехай в аулі сидить.

Коцюба вже уважніше придивився до незнайомця і теж посміхнувся:

— Вибач, що дурницю сказав. З такими м’язами ніщо в степу не страшне.

— В тебе вони теж не менші, — приязно заперечив незнайомець.

Це був Мамай, тоді ще молодий сотник.

Згодом вони зустрічалися не раз. А коли Мамай став тисяцьким, то перед кожним походом особисто розшукував у плавнях бродницьку ватагу Коцюби — хлопці всі були хоч куди — і наказував їхати за ним. І їхали, бо відмовити Мамаєві ніхто не наважувався: з неслухами він розправлявся швидко і жорстоко.

І ще одна риса була в Мамая: приязний з підлеглими, він терпіти не міг тих, хто під час бою виказував більшу за нього хоробрість. Такого підлеглого Мамай віншував перед іншими, нагороджував зброєю чи дирхемами — проте врешті-решт горопаха гинув не своєю смертю. І з цією його рисою Коцюба віч-на-віч стикнувся опісля нещасливої для лівобережних ханів куяльницької битви…

Тому Мамай був останньою людиною, до якої Коцюба хотів би звернутися по допомогу. Та і де нині знаходився цей найвпливовіший у Золотій Орді воєначальник, Коцюба не відав. Може зі своїми нукерами вправлявся у військовому вмінні десь на Ворсклі, а може, біля Перекопу чи за Доном-рікою. І хоча подейкували, що останнім часом своє головне шатро