гайдамацького куреня Запорізького козацтва. На початку вересня головний начальник Одеського військового округу доповідав командуванню, що «вісім сотень партизанського загону згуртовані, організовані, пов’язані дружньо і злютовані залізною дисципліною». З добровольців розпочалося формування запасного гайдамацького куреня. Невдовзі обидва курені й запасний кулеметний батальйон було об’єднано в Українську запасну бригаду, командиром якої став підполковник В. Поплавко, активний учасник українського руху в Одесі. Замість відправлення на фронт командування залишило гайдамаків для несення охоронної служби в Одесі.

В інших містах України також з’явилися українські частини й підрозділи. У Житомирі вояки-українці 4-го запасного полку оголосили себе 4-м Українським запасним полком ім. П. Сагайдачного. В Умані 14-й запасний полк перейменувався на 5-й Уманський український полк ім. І. Гонти. У Чернігові 13-й запасний полк здійснив українізацію явочним порядком. Навіть у Москві з вояків-українців місцевої залоги було створено Запорізький полк.

Український рух розгорнувся й на військово-морському флоті. Серед кораблів Балтійського флоту значні українські осередки існували на ескадрених міноносцях «Україна» й «Гайдамак». Піднесення національного руху змусило командування дозволити українізацію крейсера «Світлана». На Чорноморському флоті гасла національного відродження підтримали команди крейсерів «Прут» і «Пам’ять Меркурія», лінійного корабля «Воля», міноносця «Завидний», броненосців «Синоп» і «Пантелеймон». Однак атмосфера анархічної вольниці, яка царювала на флоті, перешкоджала українізації. Матросів значно більше цікавила соціалістична революція, аніж національна ідея. Бійці Чорноморського куреня, виїжджаючи до Києва, привітали «революційний Петроград» і висловили впевненість, що за необхідності весь Чорноморський флот «візьметься за зброю і виступить проти контрреволюції».

Після петроградського перевороту російське командування зняло всі обмеження з українізації. 19 листопада делегація Генерального Секретаріату підписала угоду про співпрацю з керівництвом Ставки. Вояки-українці дістали право виділятися в окремі роти, батальйони, ескадрони, полки й навіть цілі дивізії. Українізації підлягали не лише стройові частини, але й штаби разом із дивізійними управліннями. Було дозволено також поступову передислокацію всіх українізованих частин на Південно-Західний і Румунський фронти.

Більшовицький уряд спершу не чинив перешкод створенню українських частин. У Москві розпочалося формування 1-го Чигиринського українського полку, а 7-й важкий гарматний дивізіон було реорганізовано в Український гарматний дивізіон ім. Д. Апостола. Та найбільш інтенсивно організація українських частин відбувалася в цей час у Петрограді. До кінця листопада в російській столиці виникли українські полки ім. П. Орлика та ім. Т. Шевченка, формувався стрілецький полк Вільної України, було створено окремий кулеметний батальйон з українців 1-го й 2-го кулеметних запасних полків та українізовано 4-й важкий гарматний дивізіон. Відомий громадський діяч С. Жук свідчив, що в складі петроградської залоги було сформовано ще два українські полки: ім. І. Мазепи та ім. К. Гордієнка (ці відомості не такі вже й неймовірні, зважаючи на величезну кількість вояків-українців у Петрограді).

Проте адміністративно-організаційні перепони на шляху створення національних частин зникли саме тоді, коли централізоване управління російською армією вже перестало існувати. Наприкінці 1917 р. дезорганізовані війська більше не виконували наказів командування, тож здійснити планомірну українізацію було неможливо. Умови для зведення воєдино українізованих частин, забезпечення їх матеріально-технічною базою й ротації офіцерських кадрів не могли бути створені, допоки національні війська залишалися в складі зруйнованої анархією російської армії.

Одразу після петроградських подій український уряд усунув російських генералів від командування Київським та Одеським військовими округами, що створило сприятливі умови для національного військового будівництва. Новим командувачем Київського військового округу (КВО) було призначено підполковника В. Павленка — колишнього начальника загону повітряної охорони при російській Ставці Верховного головнокомандування й активного учасника українського військового руху. Командувачем Одеського військового округу став начальник 12-ї кавалерійської дивізії генерал Ю. Єлчанінов, який погодився виконувати накази української влади. Фактичним керівником Одеського військового округу (ОВО) став колишній член УВГК і командир гайдамацької бригади підполковник В. Поплавко, призначений комісаром при штабі ОВО. Переважна більшість російських офіцерів, які служили в штабах обох округів, залишилася на своїх посадах й підпорядкувалася українській владі.

У складі українського уряду після проголошення УНР було створено окреме військове відомство на чолі із С. Петлюрою. Усупереч усім вимогам соціалістичних доктринерів щодо демократизації армії С. Петлюра намагався сформувати збройні сили УНР на засадах відновлення військової дисципліни. 21 листопада своїм першим наказом на посаді керівника генерального військового секретарства він скасував виборність командного складу в українському війську. 29 листопада С. Петлюра віддав наказ про встановлення внутрішнього розпорядку та «національної військової дисципліни» у збройних силах УНР. Українські вояки мали беззастережно виконувати накази офіцерів усіх рангів, зобов’язаних, своєю чергою, виказувати товариське ставлення до рядових козаків.

На цей час в українських військових формуваннях уже склалася традиція вживання термінології козацької доби. Батальйон називали куренем, роту — сотнею, відділ — чотою. Замість офіцерських звань російської армії повернулися козацькі назви військових рангів на кшталт «хорунжий», «сотник». Офіцерів за традицією було прийнято називати старшинами, а вояків — козаками. Надзвичайно популярним в українському війську стало слово «гайдамаки». «Багато слово це говорить українському серцю. В XVIII столітті гайдамаками пани [називали] українських кріпосних селян, які складали на манер козаків дружини для боротьби зі своїми грабіжниками за землю і волю... — писав український часопис. — Тепер же, коли Україна повернула собі свободу, завела свою армію — гайдамаками вона стала називати солдатів українських військ... Гайдамаки — це українська революційна армія, підпорядкована Центральній Раді. Гайдамаки — наша гордість і надія, вони