миски, відра, одежу. Немолоді уже чоловік з жінкою несли на собі шафу.

Сімнадцятого липня, десь о другій половині дня, жінка, що поралась на городі, біля дороги, неголосно скрикнула: «Німці йдуть!».

На шляху від Мурафи показалися військові машини, мотоциклісти в касках, бронетранспортери. На великій швидкості, не зупиняючись, вони мчали на Жмеринку.

Через два дні повернувся додому. Рідна хата показалася чужою на пагорбі. Вікно було вибито під час бомбардування. Після липневої грози впала стеля: осколком був пробитий дах. Вхідні двері пробиті кулями. Німці в перші дні окупації нишпорили по хатах в пошуках харчів і цінностей. Залізли і до нас через вікно. Там було злиденно пусто. В кутку висіли ікони, прибрані вишитим рушником, а біля столу скриня, велика, але порожня. На дні її лежали прикриті ганчіркою три черстві хлібини, приховані батьком на чорний день, та пожовклі весільні рушники — все, що лишилося від матері.

В прискринку — дитячий «капорик», в якому знаходились сімейні «реліквії»: перше дитяче волосся з голівки та мідний хрестик. Там же — складений з учнівського зошита папірець, на якому дитячими каліграфічними літерами було написано: «П’яте квітня, 1941 року» — дата смерті матері.

Відкрили прибульці двері в пусту, без вікон, половину хати. В напівтемряві (світло пробивалося через дірку в стіні) побачили двох кролів, зголоднілі звірята кинулись до ніг людей, почувши їх голоси. Згадавши про хлібини в скрині, вони кинули їх в’язням і прирекли на вірну смерть: наївшись досхочу, вони через годину-другу здулися і подохли.

У дворі господарювали німецькі солдати: милися напівголі, рубали дрова, на триніжках щось жарили, інші возилися біля машин, на нас, дітей, ніхто не звертав уваги.

На межі з сусідньою садибою росли високі черешні, густо вкриті чорними ягодами.

Дебела бабка Марійка, звертаючись до одного з німців, тлумачила йому «по-німецьки»: «Пан, пан, дай муки, я наварю вареників з черешнями», і жестами підтверджувала свої наміри: плескала в долоні, наче місила тісто, показувала на високу черешню. Не знаю, чи порозумілися...

Почалися важкі три роки фашистської окупації. В Жмеринці і селах південно-східного напрямку господарювали румуни, а від Браїлова до річки Рів — німці.

Взимку було холодно і голодно, покуштували хліба з горохляної муки, несоленого, ячмінного з вістюками, а були дні, що й ніякого не бачили.

Румунські вояки робили облави на села, збирали теплі речі, продукти харчування.

Та життя продовжувалось: підлітки-дівчатка шили «модні» сачки зі старих одіял, старші виходили заміж за військовополонених, народжували дітей. Хлопці 16-17 років вважали себе уже дорослими, бо ж на них ліг весь тягар робіт вдома і в колгоспі, а увечорі виходили на «горбок», співали пісень, залицялись до дівчат.

А ми, дітлахи, напівголодні, погано одягнені, взимку каталися на дерев’яних саморобних ковзанах в старих-престарих валянках з дірками (інколи лід намерзав під п’ятами).

Ходили і в школу, Завідуюча відділом шкіл Вінницького обкому КП(б)У Комірева 8 жовтня 1944 р. в довідці «Про роботу шкіл» писала:

«После освобождения области от немецко-фашистских оккупантов, до 20. 05. 1944 г. работало 1293 школы с охватом учащихся 220803 чел. В силу того, что во время оккупации школы фактически не работали, во всех школах есть много детей-переростков».

Вінниччина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр.

Одеса, 1971, «Маяк»

Збірник документів і матеріалів, стор. 263.

Переростки після війни були, звичайно, в школах, деякі діти не вчилися під час окупації, але школи були, особливо в румунській зоні окупації. Так, в Маложмеринецькій початковій школі заняття розпочались, як завжди, 1 вересня 1941 року. В великій класній кімнаті сиділи в одному ряду учні З, в другому — 4 класу.

Старий вчитель Рожко навчав грамоти, математики, німецької мови, а на уроках співів вивчали українські народні пісні, і часто, взявши стару скрипку, він грав якісь мелодії, учні, затамувавши подих, дивилися зачарованими очима на сухорляву руку, що водила смичком по струнах, на довгі обвислі чорні вуса, за які прозвали його «Тарганом», сиву голову і не чули дзвінка.

Неділь зо дві відвідував я цю школу, та ось дізнався, що й в місті відкрилася школа — до неї ближче ходити — то й вирішив перебратись до неї.

Перед першим уроком вчителька Валентина Софронівна наказала:

«Діти, послухайте „Молитву перед навчанням“, дуже важлива. Дивіться на образ нашого Спасителя» — над дошкою висіла ікона.

«Милосердний Господи, пошли нам ласку Духа Свого Святого, що подає нам розуму й зміцнює духовні сили наші, щоб ми уважно переймаючи науку, виросли Тобі, Творцеві нашому, на славу, батькам нашим на втіху, Церкві й Батьківщині на користь».

Пізніше були видані кожному учневі такі книжечки:

«Православний Молитовник для молоді»

м. Луцьк, 1941 року 21 дня Божого Благословляється.

Полікарп — Архієпископ Луцький і Ковельський.

Видано під редагуванням Богословської Секції Т-ва ім. митрополита Петра Могили.

Через якийсь час учнів перевели в інше приміщення, в якому до війни був залізничний технікум, будинок був зруйнований влітку 1944 року під час бомбардування, а в 50 роки на його місці побудована аптека і продовольчий магазин (по вул. Пушкіна).

Була перерва, діти вискочили на вулицю, хтось неголосно сказав: «Жидів ведуть...».

Дві колони людей йшли одна за другою, їх охороняли румунські солдати з автоматами.

Йшла, кульгаючи, старенька жінка, опираючись на плече дідка з ріденькою сивою борідкою, задивився на нас, ровесників, хлопчик років 12-13, йшов молодий чоловік, міцно пригорнувши дівчинку 2-3 років, раз-по-раз цілуючи біляву голівку...

Як пізніше дізналися, євреїв, які втекли від смерті з окупаційної німецької зони, передали знову ж таки німцям, їх вели на Браїлів, там і розстріляли всіх — чоловіків, жінок, дітей.

Покликав дзвінок до класу, розпочався урок, а перед очима була постать молодого батька, що йшов на смерть разом зі своєю маленькою донечкою, великі очі ровесника...

Влітку 1943 року прибіг старий сусід Янко, запитав, де мій батько, схвильовано повідомив, що поліцаї заарештували всіх підлітків з нашої вулиці, в тім числі і мого старшого брата, допитують, хто з них перерізав телефонний кабель. Зібралися і дорослі, батьки дітей. Поліцай сказав: «Якщо не видадуть „злочинця“, то кожен третій із заарештованих буде розстріляний». Так воно б і сталося, та в цей час підійшов