чоловік, тримаючи в руках метровий кусок кабелю, сказав, що пастушок пригнав з пасовиська корову на обід, поганяючи її, як батогом, оцим кабелем, прив’язаним до палиці. Знайшли бідолашного. Переляканими очима він дивився на поліцая, людей, що зібралися на долині.

Поліцай, вихопивши «батога» у чоловіка, почав бити хлопчину, той впав на землю, несамовито кричав, плакав, просився. Екзекуція тривала досить довго, дивилися мовчки на розправу чоловіки, жінки плакали, почали умовляти розлюченого поліцая.

Пнувши блискучим чоботом хлопця, що знепритомнів, він взяв «батога» і пішов геть.

Десь-то не з гірших був фашист, можливо і сам був батьком.

Румунські окупанти все ж «гуманніше» відносились до населення. За найменші провини били гумовими палицями, а то й кулаками, грабували, але, як правило, не звірствували.

Перед жандармерією (тепер вул. Пушкіна, будинок не зберігся) росло велике дерево. Жителі міста не раз були свідками, як до нього прив’язували винуватців, порушників розпоряджень «правителів».

Якось до дерева прив’язали уже немолодого сивого чоловіка, босого, на грудях у нього був напис: «Я Слободян, був міліціонером — злодієм».

Через кілька днів до того ж дерева була прив’язана жінка за те, що розпускала на базарі якісь брехливі чутки, вона плакала і лементувала: «Ой, людоньки, не говорила я нічого, ой, не говорила, клянусь Господом, не говорила...».

Доля цих людей невідома, як і їх провина.

З перших днів окупації була встановлена в місті і навколишніх селах комендантська година до 10-ї вечора.

Якийсь Татаринов — як запам’ятали його старі люди — порушив комендантську годину, вийшов від своєї нареченої, повертався додому і зустрів двох патрулів, що вони йому сказали, чи хотіли заарештувати, невідомо, але закінчилося тим, що він вихватив у одного з патрулів клинок, що висів у того на поясі, і пірнув у груди, той впав, другий кинувся до товариша, а Татаринов метнувся через рів у садок, було темно, куля не здогнала його.

Село було оточене солдатами, шукали скрізь сміливця, та не знайшли.

В окупаційній німецькій зоні цей випадок не закінчився б безкарно: спалили б село, не пощадили б і людей.

Покуштував і я батога влітку 42-го року. Та не від румуна, а прислужника нової влади, «ревнителя» колгоспної власності. Пас тітчину корову на узліссі. Загрався і не помітив, що вона пішла у конюшину колгоспного поля. Налетів верхи на коні бригадир, чи як він там називався, мені навперейми та й оперезав так, що рубець залишився на тілі. А тоді я й не спам’ятався і не відчув з переляку болю.

Дісталося і моєму старшому братові за порушення комендантської години.

Старший від нього за віком хлопець запропонував віднести разом якусь книжку гарненькій сусідці (сам соромився йти до неї). Отож, заговорились у неї, вийшли десь-то о 12. Випав глибокий сніг, по дорозі протоптана невеличка доріжка, не звернеш в сторону, чимчикують один за другим. Парубійко пішов уперед, зник з очей. Було тихо і морозно. Задумалось братові свиснути. І в ту ж мить попереду показалися патрулі, втікати нікуди. Лайнулися по-своєму, схопили за ворот винуватця: «Партизан!», але побачивши, що це був підліток, заїхав один з них по пиці братику так, що в очах заіскрилося, відпустив, наказав не вештатись в нічний час.

Не корились новій владі жмеринчани, хоч зовні все було, як і до війни: старі чоловіки, які не були мобілізовані до лав Радянської Армії з початком війни, ходили примусово на різні роботи в дерев’яних довбанках на ногах, або в гумових — із скатів автомашин чунях, жінки працювали в колгоспі — окупанти залишили їх, бо сподобався їм такий спосіб господарювання селянина на землі: легко восени забрати все вирощене на користь державі.

В Жмеринці та районі з перших днів окупації були створені підпільні антифашистські групи: в локомотивному депо під керівництвом М. С. Пархоменка, в вагонному депо — під керівництвом К. О. Квятковського, на електростанції під керівництвом К. Грішина та С. Бубновського.

Восени 1942 р. сформувалась підпільна організація «Радянські патріоти», яка під керівництвом К. Грішина і Навроцького випускала газету «Червоний партизан», членами організації були брати Ліздіни, Герберт і Віктор, О. Добровольська і інші. Про їх діяльність дізналися жмеринчани у післявоєнні роки.

Мені довелося вчитися з донькою О. Добровольської, від неї я вперше почув про діяльність підпільників (вже після визволення міста).

В липні 1943 року більшість з підпільників була заарештована, їх відправили в Тираспольську в’язницю і розстріляли.

В повсякденних страхах і злигоднях минули 1942-1943 роки. Пошепки говорили дорослі про бої під Москвою, Сталінградом, про діяльність партизанів.

На різдвяні свята 1944 року почули гарматні постріли під Жуківцями і Сідаво. То були перші радянські танки, які прямували на Жмеринку, але були зупинені гітлерівцями і розстріляні. Загинуло і кілька чоловік цивільного населення, в тому числі і мій двоюрідний брат Матвій, який гостював у родичів в Сідаво.

Привезли його в Малу Жмеринку, труну поставили в сільській церкві. Я бачив до того смерть матері, тітки, та по-іншому сприйняв цю насильницьку смерть — «вбили!».

Окупація тривала ще до 17 березня. В цей день воїни 151 стрілецької дивізії підійшли до міста з південного заходу, зайняли село Малу Жмеринку. Кілька солдат зайшли в хату, роздяглися, дістали їжу, бабка наварила їм картоплі, повечеряли (і я з ними!), а потім заснув міцним дитячим сном.

Вранці, коли проснувся, в хаті було пусто, бабка десь поралась надворі, і я, не порадившись з нею, вирішив йти додому, до рідної хати — вона на межі між містом і селом.

Пішов безлюдною дорогою, десь у місті чулась стрілянина, та я на неї не зважав.

Завітав до тітки Олександри, вона жила в хаті діда по матері, нагадувала шевченківську в Моринцях, тітка завжди боялася, що на неї впаде колись стеля, яка за століття вигнулася дугою. На земляній долівці, накрившись шинелями, спали солдати, тітка сиділа біля холодної печі, жестом наказала мовчати, щоб не розбудив! Причинив скрипучі двері, пішов своєю дорогою. На Різдво того року випав гарний сніг, але скоро розтанув, а в ті дні земля була суха, підмерзла.

Біля воріт однієї з хат на пагорбі побачив ровесника, який запропонував пограти в цурки. Охоче погодився. Зайшли за хату, взяли біля дровітні сокиру, вирубали палки, зробили цурку, накреслили коло — гра розпочалася.

Садиба — на горі, звідти добре видно залізничний вокзал, місто, парк культури.

Несподівано гримнув постріл. За ним другий, третій, біля нас цвьохнули одна за другою кулі, хтось із