Литвек - электронная библиотека >> Ірина Тетера >> Современная проза >> Київ — New York >> страница 3
«Донечко, припини бруднити стіни!».

Того ранку, коли батьки поїхали на дачу, я чекала в гості подругу й заварювала чай у тендітному білому чайнику з китайського фарфору. Я діставала з бляшаних банок засушені листочки м’яти, малини, календули та змішувала їх із заваркою, принюхуючись до аромату трав, якій наповнював кухню. Я навіть не глянула у двірне вічко, коли в передпокої пролунав дзвінок. Після перших фраз діалогу з дільничним я перестала чути його голос. Я лише дивилася, як ворушаться його губи та сповзала по стінці на підлогу.

Не почула я і звичного скрипу ліфта, але побачила, як відчиняються його важкі двері. У сходовому прольоті з’явилася подруга. Дільничний перехопив мій погляд і уточнив, чи ми знайомі. Я кивнула. Тоді він почав пояснювати щось їй. Вона слухала мовчки, намагаючись підвести мене на ноги. А потім ми втрьох пили чай. З крихкого білого чайника. Його подарували мамі на 8 Березня за тиждень до всіх цих подій. Вона не розпаковувала його, бажаючи приберегти. І коли б вона повернулася з дачі, напевно, була б засмучена, побачивши цей чайник на столі. Якби вона лишень могла повернутися!..

Усе це оповите туманом років у моїй пам’яті, і спогади спливають лише уривками. Це дуже ускладнює відтворення цілісної картини минулого й заважає впорядкувати події. Я погано пам’ятаю послідовність того, що відбувалося, і, відверто кажучи, намагаюся зовсім не згадувати ті дні.

Хоча в одному впевнена: саме того весняного ранку я перестала боятися смерті. Тепер я знала, що вона пахне чаєм з м’ятою й календулою. І я вдихала її до останньої нотки, а потім наповнювала кімнату відчайдушним почуттям незворотності — воно вилітало з мене з кожним видихом.

Напевно, тоді я й зрозуміла, що не варто бігти від чогось, що є сильнішим, хитрішим і більш непередбачуваним за тебе. Хай би скільки часу тобі знадобилося, хоч би яким швидким і спритним ти є, смерть таки чекатиме тебе на фінішній прямій. І хай би якою дорогою йшли, збиваючи ноги до крові, хоч би які непереборні перешкоди траплялися на нашому шляху, хай би скільки падали, скорчившись від болю, ми невблаганно рухаємося на зустріч із нею. Часом, утомившись від нелегкої дороги й остаточно виживши з розуму, ми навіть починаємо вірити в те, що лише її холодні обійми можуть подарувати довгоочікуваний спокій. Адже найчастіше біда не приходить сама.

Так було і зі мною. Невідомо звідки один за іншим раптом почали спливати борги батьків. Зараз я, звісно, розумію, що вони були вигаданими. Тоді мені було сімнадцять. Що я могла знати про квартирні афери? Задобрений, як це зазвичай буває, дільничний із розумним виглядом перебирав розписки, написані незнайомим мені почерком, і довірливо кивав на всі запевнення сторонніх людей про те, що вони найближчі друзі нашої сім’ї. Ось так я втратила квартиру «за борги». Але хтось із працівників місцевого ЖЕКу виявився поблажливим. Мені дісталася прокурена кімнатка гуртожитку з потрісканими й пожовклими стінами.

Уже й не знаю, хто збирав мої речі, переїзд немов покритий шаром пилу в моїй пам’яті, але точно то була не я. Напевно, саме тому мені так і не вдалося знайти в коробках з речами щось цінне. Книги, кришталь, прикраси, навіть сімейні фотографії назавжди загубилися дорогою в нове, порожнє життя.

Брудні вікна набутої мною кімнати виходили на подвір’я. У самому центрі стояли сміттєві контейнери, від яких завжди тхнуло чимось кислим. Улітку над ними роїлися мухи. Дуже скоро мені почало здаватися, що я ввібрала в себе цей протухлий запах. Не знаючи, як іще боротися з цим амбре, я просто перестала відчиняти вікна. Але розсохлі рами, навіть зачинені, не рятували від смороду.

Я, по суті, ще дитина, залишилася одна в дорослому світі, не будучи готовою до цього. Коли я зрозуміла, що мені доведеться піклуватися про себе самостійно, то впала в страшну депресію. Я нічого не вміла. Лежала на панцирній сітці ліжка й розглядала стелю. Вона була в темно-коричневих розводах, і я, подружившись із безсонням, намагалася розгледіти фігури.

Я закинула навчання, назавжди забувши про золоту медаль, яку мала отримати. Раніше я уявляла собі, як отримаю атестат, а мої батьки, сидячи в першому ряду старенького актового залу школи, аплодуватимуть мені й гордо всміхатимуться одне до одного. Мама у вечірній сукні із зібраним у гульку волоссям. Тато — у строгому чорному костюмі... Але я більше не мала батьків, а отже, не мала і мрії.

Через тиждень повної бездіяльності стало зрозуміло, що депресія мені не допоможе. Я вийшла зі стану абсолютної апатії несподівано для самої себе, коли перерила всі ящики своєї келії й виявила, що їжа закінчилася. І тут зі мною сталося те, чого не траплялося ніколи раніше: мене охопив напад нестримного гніву. Я влаштувала справжній погром: перевернула шкереберть увесь свій нехитрий скарб, сипала прокльонами, жбурляла порожні скляні банки об стіну, навіть не намагаючись ухилитися від осколків, які рикошетили в мене. Я зупинилася лише на мить, коли зловила своє відображення в уламку мутного дзеркала й раптом злякалася порожніх злісних очей із чорними синцями на витягнутому через худорлявість обличчі. У дзеркало полетів останній уцілілий кухоль.

Розбивши весь посуд, я переключилася на меблі й без зусиль розправилася зі столом і хиткою табуреткою. Я кричала, бігаючи по кімнаті, раз-у-раз ударяючись об стіни, відчиняла вікно та намагалася залізти на підвіконня, але якась невідома сила й далі втримувала мене на землі, і я знову падала в кімнату. Я немов із глузду з’їхала: розмазувала брудними руками сльози на обличчі й каталася по підлозі.

Знесилилася так само раптово. Не змогла навіть дійти до ліжка. Згорнувшись калачиком, я заснула на уламках свого божевілля.

І тоді мені вперше наснилася мама. Я навіть не знаю, чи був це сон, чи лише замальовка моєї хворої уяви. Але мені раптом привиділося, що одна зі стін кімнати стала прозорою. Вона поступово блідла, розчиняючись як туман, і незабаром зникла зовсім. За нею виявилася зелена лука, у центрі якої стояла моя матуся. Вона була так близько, здавалося, я зроблю лише крок — і опинюся поряд із нею, назавжди покинувши сіру розтрощену кімнату. Її розпущене довге волосся переливалося на сонці, а легкий вітерець ворушив тоненькі пасма. Мама всміхалася, перебираючи поділ кольорової сукні, але в її очах я бачила тривогу. Я сіла, а потім запитала її:

— Навіщо ти пішла? — Я розуміла, що говорю ображено й навіть злісно, але нічого не могла із собою вдіяти.

— Так було потрібно. Мене покликали. — Її голос був м’який і ніжний. Він нітрохи не змінився відтоді, як вона стала лише частиною моїх спогадів. — Колись