назавжди. А я, підкорившись долі, просто перестав дивитися навколо. А може, любові й справді не існує? Хіба міг я не відчути близькість жінки, про яку так мріяв? Може, все це вигадана історія, з якою я чогось живу? Обожнюючи когось, кого вже навіть не впізнаю при зустрічі на вулиці.
— І ще ось це.
Вероніка дістає з сумки червону картонну коробку, перетягнуту золотою стрічкою і, розв’язавши її, висипає вміст у мою тремтячу долоню. Засушена квітка ромашки, глиняний гном і блакитний значок із Метрополітену...
— Ходімо до будинку. — Кейт бере під руку Вероніку й повільно веде її на терасу.
Джастін біжить по газону, наповнюючи двір дитячим сміхом. Пол допомагає мені підвестися.
— Пам’ятаєш, коли вона поїхала?
— Тридцять вісім років тому.
— Вероніці тридцять сім.
— Її дочці?
— Чоловік Аліси не міг мати дітей.
Я дивлюся на Пола. Він відвертається:
— Вибач, про це я знав.
Ми обидва мовчимо — кожен про своє. А потім він веде далі:
— Пам’ятаєш, я провідував її? Цього не можна було не помітити.
— А Кейт? — Я запитально дивлюся на нього.
— Вона про все здогадалася на виставці. Аліса привозила Вероніку з собою в Нью-Йорк. Відтоді вони листувалися, і Аліса щомісяця надсилала нам її фотографії. — Він досі не може дивитися мені в очі. — Мені шкода...
Моя сестра здогадалася про те, що маленька крихітка — її племінниця, а я не зміг розгледіти в ній донечку. Пихатий бовдур, я думав лише про свої почуття!
— А Вероніка? Вона знає?
— Дізналася зовсім недавно. Аліса розповіла їй.
— Чому вона вчинила так зі мною, Пол?
— Вона боялася Олега. Він був пов’язаний з кримінальним світом, вона розповіла мені про це ще в Києві. Він погрожував їй розправою над тобою. Лише почувши твоє ім’я, вона ставала занадто вразливою. Це ж він підпалив школу Кейт відразу після переїзду Аліси до Нью-Йорка. Думав, що вона захоче розшукати тебе, і вирішив налякати таким чином. І треба віддати належне, йому це вдалося. До речі, ті гроші від анонімного благодійного фонду, на які ми все відновили, були переказані з її рахунку, я дещо довідався з допомогою Вероніки.
— Нісенітниця... — шепочу я.
— Що саме ти вважаєш нісенітницею? — Пол встиг обігнати мене на кілька кроків. — Те, що жінка вирішує врятувати життя коханого ціною власного щастя?
Я мовчу. Ми йдемо стежкою до будинку. А високо в небі, не відаючи перешкод, рівною зграєю летять лебеді.
Сьогодні я переконався в одному: нехай життя лише безглуздість, але я вже не боюся смерті. Бо знаю: за тією межею ми нарешті знайдемо одне одного. Я завжди любитиму тебе, моя Алісо! Знай: я справді не тримаю зла. Я ніколи й ні в чому не звинувачував тебе. Я вдячний Богу за те, що знайшов тебе на своєму шляху.
Як добре, що я зміг тебе знайти...