Ця француженка теж приїжджала до школи Кейт. І, як Аліса, була художницею. Вона малювала квіти. Нескінченні букети. Алісі вони ніколи не подобалися.

На конференції ми сиділи на сусідніх місцях, і від неї пахло чимось солодким, схожим на корицю. Вона поглядала на мене, прибираючи з лиця неслухняні пасма волосся, і всміхалася. Після офіційних заходів запропонувала показати Париж. Ми блукали вузькими вуличками старого міста. Піднімалися на Ейфелеву вежу, розглядали найбільші твори мистецтва в Луврі, сиділи в затишних маленьких ресторанчиках із непристойно галантними офіціантами. Я не розумів, як настільки непомітно в цьому місті перемішуються між собою прикмети далекого минулого з романтизмом новітнього часу. Паризький центр практично не постраждав протягом двох світових воєн, здавалося, прекрасні бульвари й витончені особняки досі пам’ятають кроки Наполеона. І кожна вулиця дихає історією, а кожен тротуар є театром повсякдення.

«Париж — місто кохання й мистецтв», — повторювала Жозель. І я почувався спокійно поруч із нею. Я навіть почав був знову малювати. Мене веселив її акцент і зовнішність. Вона була невисокого зросту, з густим чорним волоссям і занадто тонкими губами на витягнутому обличчі. Її руки постійно були забруднені фарбами, і вона ховала їх у кишенях безрозмірно широких штанів. А коли сміялася, то сильно закидала голову назад. Ми провели разом п’ять днів, і я знову почав усміхатися. Не так, як це було з Алісою. У цих усмішках не було щастя й запалу. Але я таки вже не був тим похмурим відлюдником, якого оминали сусіди й побоювалися студенти.

Повернувшись до Нью-Йорка, я знайшов лист від Жозель в електронній скриньці. Ми почали листуватися, говорячи ні про що, ділячись подіями, що відбулися за день. На Різдво вона збиралася приїхати до Нью-Йорка, і я зголосився зустріти її в аеропорту. Ми сиділи в невеликому індійському ресторані, коли вона запитала мене, чому б нам не спробувати пожити разом. І, розніжений вином, я погодився.

На нашому весіллі майже не було гостей. А через рік я став ненавидіти її. Бо вона не була Алісою. І всі її звички та кривляння, які нещодавно викликали розчулення, доводили мене до сказу. Одного з вечорів, коли я за звичаєм розстеляв собі диван, аби тільки не лягати в одне ліжко з Жозель, вона з’явилася на порозі вітальні.

— Ти ніколи не забудеш її.

Я не обернувся.

— Ненавиджу цю шльондру. Так-так, саме шльондру. І як таким, як вона, вдається закрутити всім голову? Її чоловік простив їй тебе, а ти й далі чекаєш її, незважаючи на зради та брехню. Я ненавиджу твою Алісу! Чуєш? Як я хочу, щоби вона горіла в пеклі!

Усе сталося раптово, швидше, ніж я сам встиг зрозуміти, що накоїв. Я підлетів до Жозель і вдарив її по обличчю. Я ніколи раніше не бив жінок. У кутику її рота виступила кров, але несподівано для себе я не відчув жалю. Навпаки, у мені вирувала лють, хотілося знов і знову завдавати Жозель болю за те, що вона наважилася вимовити ім’я Аліси, за те, що вона не була нею. Насилу стримуючи себе, я ліг на диван.

Мені наснився Айсбері-парк. Його околиці. І Аліса, яка крутила педалі велосипеда. Її волосся розвівалося на вітру, і, ледве встигаючи за мною, вона просила мене почекати.

Коли я прокинувся, ні Жозель, ні її речей вже не було. Більше ми не бачилися, і я ніколи не сумував за нею.

Мені не хотілося розмінюватися на порожні стосунки. До того ж я був стовідсотково впевнений, що такої, як Аліса, більше не існує. Лише вона досі живе болем у моїх грудях, десь у центрі сонячного сплетіння, у тому самому місці, про котре колись згадував Джо Діккенс. Просто я навчився ховати ці почуття від оточуючих і навіть від себе.

Я досі не знаю, чому мій роман із Жозель (звісно, якщо це визначення доречне), який тривав близько двох років, не залишив сліду в моїй душі. Я не пам’ятаю подробиць і точних дат, пов’язаних із цією жінкою. Чого не скажеш про Алісу. Вона переступила поріг моєї майстерні вісімнадцятого квітня, рівно о сьомій годині вечора й провела зі мною поруч шістдесят чотири дні. Це все, що я міг протиставити сімейному життю із Жозель. Але ці лічені дні виявилися набагато сильнішими безжального часу. І хоча стосунки із Жозель були в моєму житті набагато пізніше Аліси, я не пам’ятаю запаху її шкіри й волосся, відтінку очей і тембру голосу. Я не можу змусити свою пам’ять вивудити з купи спогадів її усміхнене обличчя, щоби зрозуміти, чи з’являлися в цей момент на її щоках ямочки.

Та й розлучення із Жозель не принесло ні порожнечі, ні болю. Воно було схоже на полегшення, даруючи самотні вечори, під час яких не доводилося витрачатися на порожні розмови з нецікавим співрозмовником, обговорюючи заяложені й непотрібні теми. Мій вільний час знову цілком належав Алісі.

Я розпалював камін і сідав у плетене крісло, укутуючи ноги пледом. Я вдивлявся в танцюючі вогники полум’я, схожі на чортенят у її очах під час тих ночей, які ми проводили разом. І кімната вмить наповнювалася божественним ароматом її волосся й тіла. Я знов і знову чув її дзвінкий сміх, пам’ятаючи кожну мімічну зморшку, які тонкими промінцями обрамляли її очі. Так само, як пам’ятав її ніжність і прискорене серцебиття, що виникало раптово, варто було провести тильною стороною долоні по її щоці. Пам’ятаю приємну вагу тіла на моєму плечі, мирне сопіння, коли її дихання лоскотало мій сосок, змушуючи покриватися гусячою шкірою. Хода, манера говорити, жестикуляція, смак губ, тепло тіла, стукіт серця — спогади про це, як і весь її образ, безсмертні.

Ну от, мене знову затягнуло в минуле. Пора повернутися до реальності, щоби ви не визнали старого божевільним.

Ви чуєте цей дивний звук сигналу? Можу посперечатися, не встигну я дорахувати до п’яти — і машина Кейт з’явиться на розі. Один, два, три... Ну, що я казав?

Я підводжуся їм назустріч. Роблю це не без зусиль. Уже кілька років мене мучить артрит. Пол, як зазвичай, у чорній футболці. На Кейт сарафан із рожевої тканини. Вона за кермом. Старина Пол сильно здав за останні кілька років, впав зір, і він уже не може керувати автомобілем.

— А де малюки? — Я підходжу ближче, але їхні онуки, яких я обожнюю, не вибігають, як завжди, мені назустріч.

— У них канікули. Поїхали до Діснейленду. — Пол дістає з багажника сумки й загадково всміхається, дивлячись мені в очі. — Але ми привезли до тебе гостю.

І аж тоді я помічаю на задньому сидінні жінку. Вона молода. Тридцять із гаком.

— Познайомся. Це Вероніка. Вона художниця з Києва. — Кейт відчиняє дверцята машини, і жінка виходить.

— Вероніка... Яке гарне ім’я. Якби в мене була донечка, я б назвав її саме так.

Серце починає калатати в грудях,