і мені здається, що всі навколо чують ці удари. Вероніка до біса схожа на Алісу. Висока, красива, світловолоса, вона зніяковіло дивиться на мене, не розуміючи, очевидно, мого сум’яття.

Я помічаю, що Кейт насторожено вдивляється в моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, що я відчуваю. А Пол, насвистуючи, вдає, що досі зайнятий речами. Поруч із незнайомкою — хлопчик. Йому не більше десяти. У нього смішні неслухняні кучерики й лагідний, трохи наляканий погляд.

— Це мій син. Його звати Джастін. — Вероніка легенько підштовхує хлопчика вперед. — Це ім’я дуже подобалося моїй матері. — Вона повертається до Кейт і Пола, нібито питає дозволу продовжити. І, побачивши схвальні погляди, знову говорить. — Ви були знайомі з нею. Тому я тут. Її звали Аліса Островська, пам’ятаєте?

Аліса... Я не можу повірити своїм вухам. Я не розумію, що за безглуздий розіграш вони влаштували. На кілька секунд моє серце зменшує оберти, потім зупиняється, і ось, наповнивши болем грудну клітку, починає стукати сильніше. Ніби прочитавши це на моєму обличчі, Кейт дістає пляшечку, капає ліки для серця в пластмасову білу кришку та простягає її мені.

«Добре підготувалися», — пролітає в моїй голові. Я випиваю залпом, а потім повертаюся до гості.

— Як вона? — Я беру Вероніку за руку. І мені здається до болю знайомою бархатистість її шкіри.

Отже, це і є та маленька дівчинка, яку колись я бачив у музеї. А тепер її вже не дитячу долоню я тримаю в своїх руках.

— Вона померла. Два місяці тому. Її більше немає. — Голос Вероніки тремтить.

Із моїх грудей виривається зойк, і Джастін дивиться на мене зі зростаючою в погляді недовірою, немов вирішивши, що старий вижив із розуму.

Моєї Аліси вже немає! А я навіть не відчув цього. Хіба міг я не помітити, що Земля стала порожньою? З моїх очей ллються сльози, але мені байдуже. Я стою посередині двору, біля будинку, у якому я збирався прожити все життя разом із нею. У будинку, на поріг якого вона так ніколи й не ступила. Я плачу. Аліси вже немає. І немає надії.

— Вона похована в Нью-Йорку. — Вероніка веде далі. — Мама жила тут останні вісімнадцять років. У маленькій квартирці, під дахом одного з хмарочосів.

Спопеляючим поглядом я дивлюся на Пола.

— Клянуся, я не знав, — розводить він руками, грюкнувши, нарешті, кришкою багажника. — Вона зникла рівно сімнадцять років тому. Зачинила галерею. Кілька разів я писав їй. Вона не відповідала, але звіти про доставку листів приходили. Її скринька й далі працювала, але не моїх звісток вона чекала. — Мені здалося, що в його голосі було щось схоже на докір.

— Мама була дуже самотньою, — ніби підтверджуючи слова Пола, каже Вероніка. — Вона спалила всі свої картини й казала, що ненавидить живопис. Вона не малювала й не підтримувала стосунків ні з ким, хто знав її як художницю. Але одну роботу вона зберігала. Власне, тому я тут. Вона залишила електронну адресу Пола та просила через нього доставити цю картину вам, коли її не стане. Для неї це було вкрай важливо.

Ще до того, як Вероніка розгорнула полотно, я знав, що побачу на ньому. Звісно, це мій портрет. Саме той. З крилами за спиною. На зворотному боці я бачу маленький конверт, недбало приклеєний скотчем. Я розгортаю аркуш паперу в клітинку, списаний від руки. Мої пальці тремтять.

«Дорогий Джастіне!

Я отримала всі сім твоїх листів, і, незважаючи на те, що минуло майже сорок років, пам’ятаю кожне речення з них. Прости, що аж тепер, через тридцять вісім років, я наважуюся написати тобі свою відповідь, навіть не знаючи, чи пам’ятаєш ти моє ім’я.

Якщо ти читаєш ці рядки, отже, мене вже немає. Я стала частиною надвечір’я, у якому ховається вічність. Я не шкодую про смерть, бо моє життя було, здається, безглуздою випадковістю.

Останні вісімнадцять років я живу в Нью-Йорку, місті, яке подарувало мені тебе. Щонеділі я приїжджаю в передмістя, щоби знову торкнутися поглядом твого силуету. У тебе чудовий сад і приголомшливі ромашки. І ти зовсім не змінився. Нехай на твоєму обличчі з’явилися зморшки, нехай сивина посріблила твої скроні, ти той самий Джастін, якого я кохаю. Я так і не наважилася підійти до тебе, я просто не змогла б знайти потрібних слів. Мені здається, ти не хотів зустрічі зі мною...

Тебе не було на моїй виставці в музеї Гуггенхайма. Чесно кажучи, я чекала тебе. А потім, коли зали спорожніли і я збиралася йти, помітила букет ромашок на диванчику біля входу. Але я забороняю собі навіть думати про те, що це міг бути ти. Ти обов'язково підійшов би до мене. І провів тильною стороною долоні по моїй щоці. Знизу вгору. Я так сумую за цим жестом...

Коханий мій Джастіне!

Я відчуваю, що мій кінець близько. І дедалі частіше головний біль не дає мені заснути, тому я хочу сказати тобі, побоюючись, що це мій останній шанс.

Я вірю в кохання! Я кохаю тебе! Я кохала тебе всі ці сорок років, кожну мить, кожну секунду. Я пам’ятала запах твоєї шкіри, блиск очей, смак губ. Ти був найдорожчим, що в мене було і чого в мене ніколи насправді не було. І нехай у нашому житті не існувало спільного будинку, великого лагідного собаки, друзів, сім’ї, побуту, походів по магазинах перед Різдвом і індички на той самий День подяки, ми таки були разом завжди. І я чула стукіт твого серця й відчувала твоє тепло.

І тепер я благаю тебе лише про одне: прости мені! І знай, я чекатиму тебе по той бік реальності. Я обіцяю, там ми будемо разом до кінця.

Але не квапся. В тебе ще залишилися справи. І дуже скоро ти зрозумієш, про що я кажу.

Як добре, що я змогла тебе знайти...»

Я сідаю на газон, не помічаючи, що він досі мокрий від роси. Біль, який усі ці роки жив у мені, рветься назовні, і це все, що я зараз відчуваю.

— Вона розповіла мені про вас. — Вероніка сідає поруч. — Лише за день до того, як пішла. Вона говорила, що дуже сумує.

Я кручу на пальці обручку. Вероніка бере мене за руку й торкається холодного металу.

— Мама дуже дорожила нею. Обручка залишилася на її пальці. Вона сказала, що ніколи її не зніме.

Господи, яким же безглуздим виявилося моє життя! Я хочу кричати й бігти, не важливо куди, аби подалі звідси. Але я не можу навіть поворухнутися. У цьому житті все можна змінити, поки людина жива, — я завжди повторював це. Але що ж залишається робити мені тепер, коли моя Аліса зникла? Вісімнадцять років щонеділі вона стояла на моїй вулиці, а я жодного разу не відчув її погляду. Вона була так близько, що я міг би витратити лише кілька годин на дорогу, щоби знову зловити її дихання, насолодитися запахом її шкіри, відчути тепло її тіла. І залишитися з нею