Литвек - электронная библиотека >> Валентин Терлецький >> Современная проза >> Кілька років зими >> страница 5
капелюсі, що спадав своїми «крилами» майже на його плечі, як на картинках про давніх бурлаків чи рибалок. У руках він тримав дві облізлі й побиті лопати із саморобними сукуватими держаками. Григір на одному диханні випалив:

— Іване, слухай, а чи не допоможеш мені розчистити замети біля підвалу? Розумієш, там у мене велосипед закритий, ти ж знаєш, що мене змусили віднести його до підвалу, бо він, бачте, їм заважав, а тепер ось доводиться його відкопувати з-під снігу, бо вчора був страшний снігопад — все замело так, наче в якийсь льодовиковий період…

— Постривай, постривай! — роздратовано вимовив Іван, — Що тобі треба — кажи повільно?

— Та я ж і кажу, що вони, поганці, змусили мене його знести до підвалу, і ось маєш — випало стільки снігу, що і машини не проїдуть… — знову кулеметною чергою затараторив Григір.

— Стривай! Ти можеш по-людськи пояснити, чому ти приперся до мене в таку рань? — не витримав Іван і підвищив голос.

— У мене там під снігом заритий велосипед — у підвалі, бо вдома я його тримати не можу. Він, насправді, там нікому не заважав, бо стояв у ванній, але вони ж хитрі, і змусили мене…

— То ти хочеш, аби я тобі зараз допоміг розкидати сніг навколо підвалу? А якого біса тобі закортіло виймати свій велосипед? Ти кудись зібрався їхати на ньому? — Іван не приховував свого роздратування.

— Розумієш, у чому справа, до мене вчора заходив старий Папаха, якраз перед заметіллю, і пожалівся, що хотів улітку поїхати до свого села — порибалити. А його древній ровер з’їли миші. І мені спало на думку продати йому свій велосипед за якусь символічну ціну. Мені — ти знаєш — гроші все одно не потрібні, а людині приємне зроблю — новий велосипед, хоча він не новий, звісно, але досить пристойно зберігся, бо я ж його особливо не використовував…

— І це потрібно зробити прямо зараз?

— А як же! Старий Папаха залишився у нас на ніч, бо хурделиця накрила якраз тоді, коли він гостював у мене. Поки він тут, я йому і продам свій велосипед!

— А як він його допре додому, ти не подумав?

— Не подумав… — знітився і похнюплено подивився на свої валянки товстий Григір, але одразу і знайшовся. — Це, зрештою, його проблеми. Я роблю людині, можна сказати, подарунок, а вже як він ним скористається, чи де подіне — це його клопіт.

— Ну гаразд, ходімо. Все одно мені треба провітри­тися, — все ще роздратовано вимовив Іван, причинив двері й рушив до кімнати одягтися.

Вони вийшли на морозяне повітря, яке аж бриніло і виблискувало після вчорашньої хуги. З-над хмар, важких і загрозливих, раз-по-раз визирало сонце. Кілька ранніх мешканців будинку вже протоптали в кучугурах сяку-таку стежку від під’їзду до траси, але весь інший простір був повністю завалений снігом, який то блідо сірів у ранкових сутінках, то яскравів й горів на сонці, коли воно визирало над будинком.

Григір першим занурився в найближчий від під’їзду сніговий пагорб і, працюючи лопатою, наче веслом, поплив убік. Іван ще хвильку потоптався біля вхідних дверей, важко зітхнув і обережно рушив за ним. Їм довелося докласти чималих зусиль, перш ніж вони дісталися підвалу, чи то пак — місця, де цей підвал орієнтов­но мав бути. Григір задоволено крекнув й одразу почав орудувати лопатою, відкидаючи сніг у різні боки. Іван спроквола почав йому допомагати. Сніг був свіжим, а тому піддавався легко. Скоро вони наблизилися до важкої залізної підвальної ляди із великим навісним замком і розчистили її повністю. Григір поколупався в неосяжних кишенях свого дрантя, в яких завжди було повно різних «витребеньок», здобутих у всіх місцях його невдалої роботи, дістав довгого ключа та почав відмикати ним замок. Врешті замок йому піддався, і вони удвох підняли важкі двері та відкинули їх убік. Григір дістав із кишені старезний ліхтарик і почав обережно спускатися сходами униз.

— Я не потрібен більше? Я змерз і хочу гарячого чаю, — сказав Іван приятелеві у спину.

— Зачекай! А хто ж мені допоможе витягти той велосипед із підвалу? — здивовано й кумедно звів догори брови Григір.

— Гаразд, допоможу ще й у цьому, але ж чаю я у тебе все одно, мабуть, не випрошу, — невдоволено буркнув під ніс Іван і поліз слідом за товаришем.

Григір довго вовтузився у напівтемряві, кректав, лаявся, шпортався, аж нарешті витяг на світло свій величезний й досить пошарпаний транспорт. Задоволено обдивився велосипед і потягнув його нагору.

Уже в будинку, перед квартирою Івана, Григір якось збентежено потоптався на місці, жалісно зазирнув Іванові в очі і прошепотів:

— Слухай, Іване, а можна поки залишити його у тебе, а я за хвилину спущуся разом із Папахою? Бо якщо мої дізнаються, що я продав свого ровера, буде страшний ґвалт, може, мене навіть і поб’ють.

— Ну, це ти вже зовсім! Мало того, що змусив мене на морозі колупатися в снігу, тримав мене стільки часу в крижаному підвалі, так тепер ти ще хочеш влаштувати у мене і торгівлю?

— Послухай, ти ж знаєш моїх… Це буде повна катастрофа, коли вони дізнаються, що я його продаю. І навіть якщо я і вмовлю свою стару, вона все одно відбере гроші, що зможе дати Папаха.

— Ну гаразд, — Іван зі співчуттям подивився на сусіда і впустив його до квартири.

Григір миттю притулив велосипед і лопати до облупленої стіни в коридорі й притьмом полетів до себе нагору, демонструючи, попри свою вагу, неабияку спритність. А ще за хвилин десять до Івана знову постукали. Цього разу Григір був не сам. Поруч із ним переступав із ноги на ногу миршавий дідуган із сиво-жовтою бородою. Таких персонажів Іван бачив хіба що на малюнках давно забутих казок про дідів-лісовиків.

Чоловіки почали щось жваво обговорювати у коридорі, поки Іван пішов заварювати уже втретє охололий чай. Він знав, як несолодко живеться Григору, якого зовсім зацькувала його жінка — потворна стара відьма з великою ґулею на носі. Своїх дітей Заливаха не мав, тому колись пригрів біля себе цю жінку із трьома хлопчиками-підлітками, які з часом виросли і стали його всіляко мордувати. Усі, зароблені чоловіком, гроші жінка відбирала одразу ж, а якщо Григору й вдавалося приховати якусь копійчину, то в будинку зчинялася справжня буря, коли цій бабі все-таки вдавалося знайти його сховок. Вона запросто могла й побити чоловіка, особливо, коли їй на підмогу підросли сини. Григір ніколи не опирався, бо вважав це долею, якій треба сліпо підкорятися.

Врешті перемовини зайшли в глухий кут, бо старий Папаха волів відбутися надто малою сумою навіть для невимогливого Григора. Вони посварилися, і Папаха пішов, та ще й гримнув дверима так, що зі стелі на голову Заливасі впав великий шматок