і чого нам не вистачає для щастя, і за що нам треба боротися. Їхня місія також дуже важлива. Вони дають нам смисл.

— І що це за смисл?

— Боротьба… Боротьба за свій світ, світло, за можливість сподіватися, вірити і любити. Боротьба… — вона відвернулася від Івана.

— Цікаво ви мислите. Я розумію, про що ви розповідаєте, бо сам колись писав про це, а, отже, вірив у всі ці дурниці. Зараз — ні, доста. Ні віри, ні надії, ні, тим паче — любові. З мене вистачить. Відлюбив і відстраждав. Тепер я вільний від усього, воно мене не обходить, не зачіпає, ні гріє, ні холодить.

— Вільний? Це ви називаєте волею? Та ви ж живете зараз, як якийсь кріт, як хробак підземний, як глуха, сліпа і німа амеба, примітивне створіння, яке лише дихає, їсть, спить, випорожнюється і колись неодмінно та непомітно помре, не полишить по собі і згадки. Перетвориться на пил, та й по всьому! — її очі зблиснули таким скаженим зеленим світлом, що він на мить навіть злякався.

— Ви… Ви не ображайте мене даремно… Ви усього не знаєте… Ви не маєте права судити… — він захлинувся словами, які намагалися продертися крізь горло, наче великі кульки, змотані з колючого дроту, але лише боляче дряпали горло.

— Вибачте, я не хотіла вас образити! — жінка злякано подивилася на колишнього письменника, із острахом і жалем спостерігала, як на його очах виступили сльози, а губи задрижали і неприємно перекривилися.

Він судомно обтер очі дірявим рукавом розкудланого светра, що визирав із благенької куртки, і несподівано схлипнув. Але змусив себе заспокоїтися. Він сів, закрив обличчя однією рукою, але не смів поглянути у бік жінки. Запала мовчанка, яку порушувало лише цокотіння настінного годинника у вигляді рожевої усміхненої котячої мордочки. Вона не знала, як їй поводитися далі, тому стояла на місці й не наважувалася навіть поворухнутися, аби якось не нашкодити цьому раптово змалілому й постарілому ­чоловікові.

Минуло кілька в’язких, наче кисіль, хвилин, поки він оговтався і підняв голову. Він намагався навіть посміхнутися, але вийшло лише криве розтягування губ. Він сам зрозумів це і одразу спохмурнів.

— Ви думаєте, що я слабкий і зламаний? Ні, ви помиляєтеся. Я просто обізнаний. Я просто знаю, що все даремно. Про яку ще боротьбу ви говорите? Навіщо? Задля якої-такої вищої мети? Що воно таке? — здавалося, що чоловік уже повністю заспокоївся, привів до ладу свої думки, але нервове посмикування кінчиків губ видавало його хвилювання.

— Боротьба — це рух, рух — це життя. Якщо вам немає заради кого або заради чого боротися, тоді у вашому існуванні немає сенсу. Я лише це і хотіла пояснити. А щодо боротьби, то в кожного цей шлях також власний. Я, наприклад, борюся за щастя, бодай маленьке, для цих дітей. Борюся з темрявою за вікном, з холодом, з голодом, з їхніми батьками, з їхніми численними бідами. Це моя особиста боротьба, мій сенс. Не важливо, хто її, врешті, виграє. Важливий сам процес, бо він надає сенсу життю. А от ви, мені здається, припинили боротьбу, — вона блискавично кинула у нього бірюзовим спалахом з-під тонких, як шнурочки, брів.

— А навіщо? Ви мене не переконали. Це лише ваша думка. А я вважаю, що в боротьбі немає жодного сенсу, бо, все одно, фінал буде один — кінець усьому. Якщо розібратися, то сенсу немає і в самому житті, але оскільки ми змушені тягнути цю лямку, то треба підкоритися і тихцем мотати свій вік. Допоки він сам не скінчиться. Або допоки самому не набридне увесь оцей глум… — останні слова він проговорив так, ніби вичавлював їх із себе.

— І це говорить такий заповзятий, блискучий, талановитий письменник, що колись запалював тисячі інших людей на вчинки? У такому разі я не вірю, що ви автор «Феї...» та інших книжок, якими нещодавно зачитувалося багато дітей і дорослих. Це не ви. Ви не достойний бути їхнім ­автором…

— А я і не сперечаюся. То був не я — той, хто написав ті побрехеньки. То була інша людина, в іншому житті, в іншій епосі. Тоді все було іншим, не таким. Ті часи минули, тепер я вільний від усіх цих забобонів про щастя, про любов чи про якусь мету всього життя. Мені це не потрібно. Як не потрібна школярська форма чи дитячі шкарпетки. Я надто змінився, протверезів від того дурману. Колись воно мене забавляло, додавало смаку до життя. Але то було давно…

— А що ж тоді радує вас зараз? — безнадійно і мляво спитала вона.

— Зараз? Я просто живу, і все. Навіщо воно взагалі потрібно — обов’язково чомусь радіти? Радіти — значить, рано чи пізно страждати, коли ця радість раптово зникне, бо вона не може тривати вічно. А мені цього не потрібно, я своє відстраждав. І своє, і навіть чуже. Досить. Тепер я хочу лише спокою, вічного і непорушного спокою.

— Як смерть? — знову спитала вона збляклим голосом.

Він здивовано подивився на неї, ніби щойно вперше побачив, але промовчав. Вони ясно чули, як за вікном по-звірячому виє хуртовина, що несподівано налягла на місто. Там стогнало і ревло, наче сотні тисяч кровожерливих пекельних істот разом вийшли на полювання і тепер шукають заблукалих у крижаній пітьмі і міській безнадії людей, аби розірвати їх на шматки, поласувати їхнім задубілим м’ясом, висмоктати залишки життя й покинути їхні тіла у заметах, бо поспішають упіймати наступну жертву. Від цього диявольського реготу їм обом стало не по собі, і жінка підсвідомо накинула на плечі велику сіру шаль, що лежала позаду неї на підвіконні, хоча у квартирі було тепло і затишно.

— Боже, я й не помітила, що ви босий! Хіба вам не холодно? Я принесу вам зараз капці, у мене є зайві, — підхопилася вона, але він жестом зупинив її.

— Дякую за турботу, мені не холодно… Здається, ми не договорили… Можливо, ви й маєте рацію щодо мене — живу безглуздо, безпорадно. Але колись же і я мріяв! Будував плани на майбутнє, шукав нових вражень, мав власні погляди і переконання, навіть боровся. Тепер це не важливо… Я припинив існувати, мабуть. А можливо, це світ не існує для мене. Я ще не зрозумів. Але точно знаю, що я вже не такий, яким колись був, і вже ніколи не повернуся до того життя. Навіщо? Людина проживає багато періодів на своєму віку і часто вони настільки різні, наче живуть по черзі кілька абсолютно різних людей. І ті цінності, що здавалися найзаповітнішими, згодом можуть перетворитися на незначущі дрібниці. Й, навпаки, нинішні наші переконання тоді напевно здалися би безглуздим жартом. У цьому найбільша трагедія людини. Із усім іншим можна якось прожити.

— А ви не втратили колишньої здатності до глибоких роздумів, як намагаєтеся переконати мене у цьому, — жінка уважно подивилася на письменника — так, наче шукала підтвердження своїм словам.

— Не втратив…