депутатів після виступу депутата Кавеньяка. Ось як описує цю сцену Є. Соловйов у книжці “Ротшильды, их жизнь и капиталистическая деятельность” (С-Петербург, 1894 г.): “...Ми бачили цю палату принижену й забруднену панамською історією, присоромлену нечуваним всесвітнім скандалом; представники народу та його законодавці ледве осмілювалися з’явитися на вулиці, боячись почути від роздратованого натовпу огидне прізвисько “злодій”. Настали дні спокути; у пориві честі, що прокинулася від сну, палата вирішила пожертвувати собою й відверто показати свою виразку, аби всі бачили, що у неї є принаймні мужність. У ці дні загинули десятки репутацій, почесні діячі були вигнані з ганьбою як викриті у хабарництві, й пролунало нарешті те слово, якого так давно і з таким нетерпінням чекала країна. Це слово належало другорядному депутатові, але зі швидкістю електричного струму воно облетіло всю Францію і було зустрінуте скрізь як передвісник нової ери й нового життя. У стислій сильній промові Кавеньяк без жодних приховувань, натяків, пом’якшень вказав на гангрену сучасного політичного життя республіки, яка не без підстав вважає себе передовим батальйоном людства. Ім’я цієї страшної хвороби, яка руйнує кращі тканини народного організму, — продажність (venalite) і нахабне, безсоромне панування мішків, наповнених золотом. Усе продажне: слово, перо, переконання, міністерський портфель, сім’я, установа. Депутата і журналіста можна купити так само легко, як купують на бульварах повію. Людині несила боротися зі спокусами багатства і життєвих насолод, вона жадібно роззирається довкола, щоб відхопити чималий шмат і закрутитися у круговерті задоволень... “Так жити не можна”, — закінчив Кавеньяк свою промову. І в дні спокути, дні пробудженої совісті ці прості слова відіграють історичну роль. Чуючи їх, усі ніби присутні при тій знаменитій сцені, коли вогненна рука написала слова погрози й загибелі на покритих пурпуром стінах вавилонського палацу... Так жити не можна; не можна віддавати всі свої сили на братовбивчу війну; не можна з гордо піднятою головою йти до почестей і популярності, крокуючи по трупах утомлених, змучених, загиблих невдах; не можна міряти грошима любов, щастя, повагу, честь; не можна торгувати совістю; не можна забувати, що є совість у людини... Гроші — не все, є ще справедливість, є правда, почуття власної гідності. Це не просто слова, тому що без них не існувало ще людське життя й не може існувати. До ганебної смерті, повного духовного виродження, до невимовного смутку, до торжества тваринних інстинктів призводить виняткове схиляння перед золотом. I хіба не довело воно вже свою неспроможність? Подивіться на цей гамірний натовп, подивіться уважно, і ви побачите, що у ньому навряд чи є хоч один,
Хіба не починає вже, хоча й несміливо, заглушувана ревиськом золотого теляти, звучати проповідь любові, й замість торжествуючого “кожен — за себе, дорога — сильному” хіба не чуємо ми наполегливого заклику до дружби, взаємності? Людство втомилося від бурхливої суєти накопичення, воно змучилось у гонитві за земними благами і, хто знає, можливо, недалеко той день, коли люди згадають великі слова Овідія:
Чи не нагадує це вам, шановні читачі, що життя йде по колу і, можливо, дуже скоро ми почуємо щось схоже від наших народних депутатів... Втім, чи дочекаємось?
Що добравсь до передчасних зморщок
Без злочину або утрати.
Низько пригинаючи голову, бродять по землі звірі.
Але Бог дав людині піднесене обличчя і наказав
звертати його до неба,
де мешкають правда і вічність.